Рік тому Кужбеї покинули його останні жителі – сестри Анна та Калина Бряники. Здавалося, що високогірний осідок вже навічно занесеться у список мертвих, бо жодної людської душі у ньому не зосталося. Та ба, сталася оказія: жінки знову повернулися у відлюдкувату місцевість.
Новина з числа сенсаційних, бо, евакуювавши все майно з ведмежого кута, практично залишивши одні голі стіни хатини в зрубі, Брянички планували довіковувати у Соймах. Мета колишніх самітниць доживати у цивілізованому середовищі підтверджувалася і проведеним у санаторному селі ремонтом приміщень у будинку, в якому на два входи почали мешкати з сестрою Оленою.
Причому з допомогою шовгора Івана Блинди облаштували житло не хоч як, а за єврозразком, закупивши до всього за пенсійні гроші та виручки від продажу худобини кольоровий телевізор, параболічну антену… За сучасних побутових умов лиш, як кажуть, живи-поживай, але не так сталося, як гадалося. Нудьга за природною ідилією все-таки взяла верх.
Як вже у кілька тижнів після сходження з гір Анна та Калина почали натякати на повернення у предковічні лісові Кужбеї, родина спочатку гадала, що вони фіглюють. Та згодом близькі пересвідчилися, що це не жарт, а серйозний намір. Майже з дня в день, тижня в тиждень дивакуваті сестри наполягали наперекір безконечним умовлянням про своє вороття у піднебесся, де несподівано для всіх земляків оселилися на початку 90-х років минулого століття, коли тут вже кілька десятків літ не пахло людським життям. Знову перекочували у забуте село, де одна дерев’яна церковка нині хіба що нагадує про колишнє поселення, у день релігійного свята – Івана Хрестителя.
Саме цього дня у святій споруді відбувається відроджене храмове свято з участю багатьох людей, які щиро моляться до Бога, які шанують дух предків, котрі тут у давні часи жили і ґаздували. Ще жевріли іскорки надій, що 71-річна Анна та 56-літня Калина передумають, тобто повернуться разом з усіма вірниками у село в підніжжі гір – Сойми. Але ті свою вперту думку не поміняли – відімкнули стару хижину, роклавши в печі вогонь і воскресивши як у ній, так і в цілому селі людське життя-буття. Ніхто, в тому числі з родини, не відає, до яких пір Брянички на цей раз надумали наодинці, з благословенням Всевишнього господарювати у куті, де козам роги правлять. Щоправда, маржини вже на обійсті нема, зате до інших справ можна у глухомані долучитися – збирати лісові дари.
Суниця, малина, ожина, горіхи і ягоди у цьому краї під боком, ледь не біля порога дому. На зубок сестри знають місця зелених скарбниць з делікатесними природними харчами, але біда в тому, що здоров’я не тішить жінок – обидві інваліди. Зрозуміло, що рідня від повторного повернення сестер у Кужбеї має клопіт – як-не-як, а переживають за їхню долю. Добре, що мобільний телефон є – мають зв’язок з анахоретками. Сподіваються, що все-таки під зиму Анна та Калина спустяться у Сойми.
Цікавий факт: на Міжгірщині подекуди ще знаходяться подібні "робінзони”. У покинутих Буркушах – хащовитому присілку вище Верхнього Студеного, скажімо, самотньо проживає Михайло Медулич, а в Косому Верху, що високо в горах над Негрівцем, віч-на-віч мешкає Йосип Беля.
Василь ПИЛИПЧИНЕЦЬ
|
