|
За право платити європейську ціну газу ми розрахувалися неконституційною угодою про Чорноморський флот... Неможливо знайти мотивацію підписання дискримінаційної угоди 2009 року...
Не сумніваюся, що підписані угоди щодо цін на російський газ будуть подані як перемога, досягнення нинішньої влади. Ще б пак! Замість $330 за кожну тисячу кубометрів ми платитимемо на 100 доларів менше. Взамін – „дрібничка” – продовження строку перебування в Україні Чорноморського флоту на 25 років. Та ще кілька потенційних „дрібничок” просочуються в пресі – посилення енергетичної залежності не тільки щодо газу, а й електроенергії (гідроенергетика й атомна енергетика) і навіть у зберіганні газу (передача в оренду сховищ газу), у чому Україна має унікальні монопольні переваги. Можливі й інші – у документах, які поки що недоступні громадськості. Багато оцінок підписаним газовим угодам щодо їх неконституційності та загроз енергетичної безпеки, намірів європейської інтеграції вже дано. Зупинюся на суто економічних елементах домовленостей, на тому, що зачіпає кишені кожного з нас.
Здавалося б, що тут ще оцінювати? 100 доларів знижки. Але чи отримали ми знижку? Для розуміння цього треба повернутися до газових домовленостей 19 січня 2009 року.
Перша газова „перемога”
Торік громадян порадували першою газовою „перемогою”. Усунули посередника, вийшли на довготерміновий контракт, на формульні розрахунки ціни газу й ставок транзиту, добилися на рік знижки – цим щодня накачували інформаційний простір.
Багато дуже неприємних аспектів угоди вже обговорювалося. Але хочу привернути увагу до ключового аспекту цих домовленостей. Для простішого розуміння всі розрахунки подаватиму за умовами контракту 2009 року.
Усіх допекли січневі газові випробування кількох років. Бурчала вся Європа, реагував уже й весь світ. Очевидною стала необхідність формування стабільних газових відносин. Тим більше що Україна має унікальні умови для їх налагодження – газ неможливо продати без наших труб. Зрозуміло й те, що ніхто й ніколи не продаватиме нам товар дешевше, ніж він коштує. Отримали, на жаль, не те, що мали б отримати.
Недзеркальні формули
В основу формування цін на газ та ставок транзиту взято формули. Точніше – базовою ціною газу є 450 доларів, ставкою транзиту – 2,04 долара (за кожні 100 км транзиту). Перша цифра щоквартально змінюється залежно від зміни цін на мазут та газойль (у пропорції 50 на 50%, тобто передбачено одинаковий вплив на ціну газу динаміки цін цих складників). Друга – формується як сума половини ставки 2,04 долара та половини ставки попереднього року (остання множиться на індекс інфляції в Європейському Союзі). До цієї величини додається паливна складова. Бо, нагадаю, компресори, що прокачують газ, самі його споживають. Витрати такого газу (їх називають технологічними, і несе країна-транзитер) складають 6,5 млрд. м. куб.
Сам опис формул дає можливість зрозуміти проблему. Ціна газу напряму зав’язана на динаміку світових цін на енергоносії. У формулі ставки транзиту такої прив’язки немає. Є корекція на інфляцію в Європейському Союзі. Це далеко не одне й те саме. За докризові роки при інфляції, що вимірювалася 1–2% в рік, ціни на енергоносії зростали в рази. А, повторюся, сам транзит є дуже газовитратним. Може, на цю проблему дає відповідь паливна складова?
Її вартість визначається в розмірі 3% ціни купівлі газу, віднесена на 100 км транзиту. (При середній довжині транзиту 1240 км це становить 12,4 оплачуваних відрізка дороги прокачки газу). При середній вартості імпортованого газу минулого року 230 доларів паливна складова вартості транзиту становить 0,56 долара на кожні 100 км транзиту (230 х 0,03 : 12,4). Фактичні ж витрати газу на транзит – 1 долар (230 х 6,5 : 120 : 12,4), тобто майже удвічі вищі!
Але головна проблема навіть не в цьому, а в базових цінах – 450 доларів на 2,04 долара (газ і транзит відповідно). Очевидно, що 450 доларів – це європейська ціна газу. Неважко здогадатися і якої країни – Італії, оскільки угода містить чіткий опис базису поставки для визначення цін на газойль та мазут – базис Італії.
Для більшості людей слова „базис поставки” нічого не означають. Необхідні роз’яснення. Базис поставки – це місце переходу права власності на товар, або місце, транспортні витрати з доставки до якого включені в ціну. Це надзвичайно принциповий момент будь-яких угод, від яких залежить рівень цін. Бо якщо ми купуємо туркменський газ на кордоні з Туркменистаном (базис Туркменія), то видатки з транзиту по території Російської Федерації та інших країн оплачує покупець понад ціну. Якщо базис поставки кордон РФ – Україна, то видатки з транзиту туркменського газу несе сторона-продавець. Відповідно ціна включає вартість доставки до українського кордону. Відрізняється одна ціна від іншої (залежно від базису поставки) на вартість транзиту.
З цього роз’яснення стають очевидними дві прості речі. За базу цін для України взято ціни на кордоні з Італією. Ми ж купуємо газ на кордоні з РФ чи Білорусією, тобто на 2500 км ближче (саме такий базис поставки зафіксовано в угоді).
Інакше кажучи, базова ціна в 450 доларів для України має бути зменшена на вартість транзиту між цими кордонами. Про цю деталь в угоді „забули”.
Друга проста річ. Цілком зрозумілими й логічними є вимоги Газпрому продавати газ за європейськими цінами. Але такими ж логічними є і вимоги транспортувати газ за європейськими ставками транзиту. Сусідня з нами Словаччина в період укладання угод брала за транзит 4,7 долара. В інших країнах, наприклад Австрії, ця ставка ще вища. При використанні ставок транзиту Словаччини базова ціна газу для України мала становити не 450, а 332,5 долара, тобто на 117,5 долара менше (2500 х 4,7 : 100). Інакше кажучи, ніякої 20-відсоткової знижки торік не було (на 2009 рік застосовувалася базова ціна в 360 доларів замість 450). Цю „деталь” (європейська ставка транзиту) знову ж таки „забули” в угоді.
Проста арифметика
Оскільки знижка мала однорічну дію (лише для 2009 року), вона не взята до уваги в оцінках. Втрати України за рахунок завищених (порівняно з європейськими) цін на газ сягають (на контрактний обсяг у 40 млрд. м. куб.) 3 млрд. доларів. Додаткові втрати від транзиту (на контрактний обсяг у 120 млрд. м. куб.) – ще 4,5 млрд. доларів. Навіть, якщо допустити, що минулорічна ставка транзиту в 1,7 була зі знижкою, і використати базову ставку 2,04, то сумарні втрати сягають 7 млрд. доларів. 1200 грн. щороку коштує для кожного з нас торішня угода.
За умови європейських цін і газових ставок транзиту газ у першому кварталі цього року мав коштувати для України не 305 доларів за тисячу м. куб., а 220. А якщо різницю вартості європейських ставок транзиту й діючих в Україні перевести в здешевлення імпортованого газу, то такою ціною в першому кварталі могло б бути 135 доларів за тисячу кубометрів.
Неможливо знайти мотивацію і обґрунтувати підписання цієї дискримінаційної угоди. Її проект уряд не розглядав. Текст нечітких директив на переговори двічі розглядався. Першого разу він не пройшов через відсутність багатьох міністрів. Наступного разу позиції шести міністрів було недостатньо, щоб не дати „зеленого світла” цим директивам.
Ще одна забута газова проблема
У газово-транзитних відносинах є проблема, на яку взагалі ніхто не звертає уваги. А тут ще один канал для втрат у наших кишенях.
Як відомо, споживання газу характеризується великою нерівномірністю (при рівномірному видобутку) – улітку воно падає, узимку різко зростає. Функцію акумуляції газу та покриття зростання споживання виконують сховища. Але сезонне зростання споживання газу відбувається не тільки в Україні, а й у європейських споживачів. Водночас витрати щодо сезонного накопичення газу несе тільки Україна.
Так, Україна має їх нести, але тільки в частині, необхідній для її потреб. За контрактом Україна купує 40 млрд., для споживачів Європи направляється 120 млрд. Очевидно, що наші видатки мають становити лише 25% на закачування та зберігання газу. Якби базисом цін для європейських споживачів був кордон із Росією, то саме вони мали б оплачувати такі видатки Україні (разом з транзитом). Та оскільки такою базою є західний кордон України, то їх має нести компанія-продавець газу. Це знову ж таки наші втрати. Бо зараз ці видатки на зберігання газу несе Україна.
Оновлена арифметика
Торішні угоди – серйозне навантаження для української економіки й для кожного з нас. Детальний їх аналіз був потрібен для розуміння нинішніх рішень. Ці угоди не так просто виправити, а строк завершення їх дії – 2019 рік. Наведені раніше аргументи щодо базових цін на газ, неадекватності підходів до переходу на європейські ціни газу й ставок транзиту, покриття видатків на закачування й зберігання газу мали б бути елементами переговорів з Російською Федерацією. Переговорів непростих і, можливо, затяжних. Замість цього пішли дорогою своїх попередників, зберегли ту саму арифметику.
У результаті за право платити європейську ціну на газ ми заплатили неконституційною угодою про продовження на 25 років перебування Чорноморського флоту в Севастополі. По суті, завищені ціни на газ збереглися. Тільки оплачуються вони вже не самою ціною, а зниженням орендної плати за перебування Чорноморського флоту. Бо факт такого заниження визнаний самою угодою. Законсервовано ті ж самі втрати від транзиту газу.
Проблема не розв’язана. Ще кілька таких газових „перемог” – і нічим буде давати здачі.
Віктор Пинзеник
| 
