Безпосередній хлопець у чорній вишиванці й капелюсі набакир – таким я зустріла Віка Коврея, ужгородського поета, письменника й засновника ЕротАртФесту «Березневі коти».
На сцені, під час читання віршів, він перетворюється в зовсім іншого персонажа, використовуючи неймовірні маски й епатажний одяг. У житті Вік Коврей – вчитель української мови й літератури в угорській школі, веган (жорсткий вегетаріанець) і просто цікавий співрозмовник. Із ним ми вирішили поговорити про "котячий” фестиваль на Закарпатті, творчість та комфортне місто Ужгород.
– Як виникла концепція фестивалю "Березневі коти”, і як все починалося?
– Починалося все дуже просто – це був літературний вечір в одній з аудиторій нашого ужгородського університету. Така специфічна тема була, власне, тому, що існують певні стереотипи, канони, забобони старшої української поезії, деяких її авторів. Почався рух, який започаткував Олександр Гаврош, відомий в Україні поет, який пише еротичні вірші. Зрештою, підключилася молодь – Ірися Ликович, Андрій Любка, я. Тобто це було якесь таке осереддя, яке могло творити цікавий продукт. Я ніколи не чув про існування виключно еротичних літературних чи мистецьких фестивалів високої проби в Україні. Мені це стало цікаво і я подумав: "А чому б і ні?” Спочатку фестиваль організували в літературному форматі. Потім він переріс ці межі і став вже, власне, мистецьким. Другі "Березневі коти” були вже з художніми виставками й музичними атракціями. Далі фест доріс до міжнародного і ставав все цікавішим. "Коти” стали такою собі родзинкою, візитівкою нашого краю.
– Гостями "Березневих котів” були поляки й білоруси. А чи є в них фестивалі такого штибу чи вони брали участь у чомусь подібному вперше?
– Я не питав. Єдине, що білоруси казали, що в них із цим сутужно. У них взагалі важко з фестивалями, особливо білоруськомовними. Бо це одразу пов’язуєть з не дуже добрими речами, з політикою. А вже еротичні – зовсім нереально. Власне, білоруський поет на четвертому нашому фестивалі, став переможцем слему. Це Віталь Рижков. Щодо поляків, то не знаю, але вони були задоволені фестивалем і сказали, що у нас дуже камерна атмосфера, вони не очікували такого.
– Чи допомагає влада міста у організації фестивалю?
– Місто підтримує морально і головне – не заважає. І за це йому подяка. На третьому фестивалі ми мали проблеми з комітетом моралі, була занадто відверта афіша "Котів”, але все якось вирішилося. Більше допомагає ОДА. Оплачує деякі проекти, приміщення.
– Як далі еволюціонуватимуть "Березневі коти”? Бо вже на цьогорічному, п‘ятому фестивалі, їм стало тісно лише в еротичних рамках?
– Насправді те, що ми виходимо за межі еротичного фестивалю – це дуже умовно. Тут є інша велика проблема: як не залізти в крайнощі, тобто від порнографії до еротики і просто лірики, навіть не інтимної. Межі дуже розмиті і кожен розуміє це по-своєму. Таке балансування, жонглювання часом і віддзеркалюється в тому, що одні кажуть, мовляв, на фестивалі ми не почули жодного еротичного тексту, а інші кажуть, що там цілком порнографія і немає нічого еротичного. Кожен має своє бачення, своє розуміння, яке змінюється в залежності від покоління, від кругозору, від смаків. Тому важко сказати, наскільки ми еволюціонуємо в тому чи іншому плані. Ми намагаємося зробити так, щоб були представлені молоді поети і щоб вони могли себе реалізувати. Робимо певні акценти на старше і середнє покоління, будуємо місток між ними. Але це на смак читача, глядача. Була навіть така "фішка”, що під егідою еротики ми пропагуємо "справжнє” мистецтво. У нас є проблема з широковживаними і низькопробними речами. Якщо хочеш знайти якісь справді вартісні книжки, то це в Ужгороді важко зробити. Треба їхати, наприклад, у Львів. У нас немає нормальної книгарні. Була одна, в якій продавались якісь найдавніші тексти Андруховича і Жадана, але і її зараз закривають. Навіть в Мукачеві є "Буква”, а в Ужгороді немає. Це такий вакуум, який ми намагаємось заповнити не тільки "Березневими котами”. Весною в нас еротичний фестиваль, а восени ми будемо робити "Екле”. Це співпраця художників, музикантів і поетів.
– Чи помічали серед глядачів на фестивалі старше покоління? Як вони ставилися до всього цього дійства?
– Враження абсолютні різні – від обурення і несприйняття до позитивного ставлення. Не будемо перебільшувати, але це єдина мистецька, зокрема літературна тусівка Ужгорода, коли на фестиваль приїжджає велика кількість зовсім різних поетів, об’єднаних певною тематикою. В такому "тусовочному” плані це корисно. А щодо старших, то на других "Котах” був такий момент, коли ми вручали антологію "Джинсове покоління” найстаршому та наймолодшому читачам. Найстаршому було 89, він пришкандибав із паличкою і був дуже задоволений. А найменшим була дитина в колясці, яка спокійно сиділа і слухала вірші. Напевно, придихання й артикулювання еротичної поезії її заспокоювали, бо вона зовсім не плакала.
– У Вас цікаві візуалізації до віршів, і також Вас називають екстравагантним поетом. Погоджуєтесь із цим?
– Є такий штамп. Зрештою, погоджуюсь, адже твориться своєрідний міф із певною метою. Але я не тільки з візуальними якимись моментами поєднував, але й з акустичними та іншими. Багато різних епатажних речей обирається не для того, щоб шокувати, а щоб якось зацікавити глядача, молодь, тому що молодь зараз мало читає.
– Як Вам пишуться вірші і чи пам’ятаєте Ви початки своєї творчості?
– Я пишу ще й прозу, невеликі оповідання. Обидві премії, які мені вручали, "Дебют” і премію ім. св. Альфонса де Лігуорі – за прозу. Виходить, що я більше прозаїк. А творити почав ще до того, як вмів писати. Була така історія з ідеальною книжкою, яку ми зробили з братом. Вирізали намальованого Колобка і зробили такий собі самвидав, із дитячими каракулями. Вручаючи цю книгу батькам, родичам, я розповідав історію Колобка, переінакшуючи пригоди, роблячи нові інтерпретації. Це все почалося в дописьменний період. А як навчився писати, то відтоді й пишу. Пишеться по-різному. Буває за хвилину – цілий текст, а буває, що й півріччя можу щось робити.
– Чи мусить поет бути публічною персоною, і як Ви боретесь зі страхом перед публікою?
– Звісно, поет мусить бути публічною людиною. Хоча в часи Інтернету й глобалізації це не конче потрібно. Але якщо він хоче жити з письма й отримувати якісь гонорари за видання книжок, то йому треба робити промоцію, презентувати свої твори не тільки у віртуальному просторі, але й вміти їх подати.
А щодо виступів перед публікою, то я пройшов велику школу. Можливо, сучасним слемерам цього не вистачає, вони себе вважають великими поетами, якщо перемогли в одному слемі. У мене були літгуртки, семінари, всю цю школу проходив у дитячому віці. Тоді були якісь побоювання щодо того, як сприймуть, чи все добре з дикцією та артикуляцією. З часом все практикується, адже не святі горшки ліплять. За два-три рази до цього звикаєш і, зрештою, – ніяких проблем. Іноді буває не тремтіння, а якесь таке очікування публіки, коли ти не знаєш, перед ким ти виступаєш. Таке було, коли я приїжджав у зовсім незнайомі міста. Одна річ – виступати вдома, де тебе всі люблять і сприймають, й інша річ – приїжджати в чуже місто, де ти, можливо, невідомий і вперше себе презентуєш.
– Чи знають Ваші учні про те, що Ви поет?
– Я працював в різних школах. Коли був вчителем у селі Шишлівці, діти про мої вірші знали. А зараз я перевівся в нову школу, там угорськомовні діти, української не розуміють. Моє головне завдання – навчити їх української. А щось окремо розповідати про свою поезію взагалі не доводиться, хоча, зрештою, в мене є якісь дитячі віршики, я їх подаю на уроках літератури або на інших, де це можливо зробити, але не афішую, хто автор.
– Я знаю, що Ви вегетаріанець і не вживаєте алкоголю. Як з останнім виживати в літературних колах, адже відомо, що творчі люди мають пристрасть до алкогольних напоїв?
– Дійсно, творчі люди багато п’ють і вживають інші психотропні речовини. (Усміхається) Насправді, це трохи виключає з контексту "тусовочної літератури”. Мене раніше запрошували на якісь посиденьки, де можна випити келих вина. Але коли ти єдиний тверезий в компанії, один-два рази тебе запросять, а на третій вже неприємно, якщо починаєш переповідати потім цим людям все, що бачив. Ці зустрічі зменшились, але я б не сказав, що я повністю виключився з цього контексту.
А щодо вегетаріанства, то зараз я вже веган. П’ять чи шість років був вегетаріанцем, тепер не їм ні молока, ні яєць, ні меду, ні риби. Це до мене прийшло усвідомлено. Мені показали, що є ще й такий шлях. Це послідовний рух, логічне продовження вегетаріанства. В Ужгороді існує єдиний веганський магазин і дуже малий спектр того, що можна там придбати. Пострадянські країни – це таке собі ґетто для придурків, веганам і вегетаріанцям тут важко виживати. Щоб знайти всі замінники, які потрібні людині для повноцінного життя, треба добряче напружуватись.
– Кажуть, що Ужгород дуже комфортне місто для людини творчої, адже воно маленьке й затишне. А чи не хотілось Вам переїхати в Київ, поближче до літтусівки?
– Ужгород – найменший обласний центр України. Він не втратив свого шарму, адже дуже давній, має цікаву історію, живописні місця, краєвиди на гори, річка, озеро, у ньому є що побачити – природу, архітектуру, людей. Цей вічний непоспіх все ж таки зачаровує, багато хто приїжджає, коли цвітуть сакури і залишається в Ужгороді на довгий час. У великих містах тусівка така сама як тут. Можливо, для самореалізації це було б і краще – переїхати в Київ, але, зрештою, в епоху Інтернету це не потрібно. В маленькому містечку жити комфортно не лише творчим людям, а й звичайним мешканцям це набагато легше. Словом, Ужгород – ідеальне місто!
Лілія Хомишинець, Друг читача
Джерело:http://zakarpatpost.net/
|
