|
Чи то справді світова пандемія “свинячого грипу”? Якщо так, то чому накрило західні області, хоча хвороба вирує в Росії з нашими відкритими до неї кордонами?.. Я їхала на роботу, і в мене було відчуття єднання нації, як і п’ять років тому...
Думка
Цікаво, чим би займалась нація минулої неділі, першого листопадового дня 2009 року, якби напередодні вихідних можновладці не вихлюпнули на нас цілий океан власної турботи про народ, який раптово накрила хвиля епідемії грипу?
Щодо себе, то точно можу сказати – після суботньої розбірки зі звичними господарськими справами й дружніми посиденьками, неділю я б точно провела на столичній Софійській площі, де мала відбутися презентація виборчої програми Президента Віктора Ющенка. Думаю (і знаю), що дуже багато киян планували щось подібне – люди хотіли б або впевнитись у правильності свого вибору, або остаточно розчаруватися. Ну й, зрозуміло, що недільний вечір обіцяв щось романтичне..
На жаль, не так сталося, як гадалося....
Починаючи з ранку п’ятниці наростаючим потоком пішли новини про те, що в державі вирує епідемія чи то грипу, чи то нетипової пневмонії, яка за три дні спалює людину (чомусь згадався радянський фільм “ТАРС уповноважений заявити”, у якому дружина резидента впродовж трьох днів померла від запалення легенів – надто розумна жінка стала небезпечна іноземному шпигуну, й невеличка ампула вирішила проблему).
Ні, про незрозумілі смерті на заході країни повідомлялось і раніше, але відсоток негативу на відрізок часу в п’ятницю аж зашкалював... Кількість та страхітливість повідомлень зростала в геометричній прогресії – ось уже прем’єр Тимошенко скасовує вранішню поїздку по вокзалах Києва, у Кабміні Турчинов проводить термінову протиепідемічну нараду, а вже по обіді Тимошенко терміново вилітає в епіцентр спалаху – на Тернопілля, де проводить нараду з обласним активом.
Приблизно в цей час Президент Ющенко повідомив, що підписав закон про підвищення соцстандартів і також перейнявся проблемою швидкості поширення епідемії.
У результаті – у дев’яти західних областях оголошено карантин, по всій Україні відмінено навчання й усі масові заходи (у тому числі й передвиборчі). Перша трійка кандидатів на найвищу посаду постраждала – Тимошенко скасувала концерти по Україні на свою підтримку, Янукович – мітинг у Харкові, ну й, зрештою, Ющенко змушений був відмінити презентацію своєї програми.
Інтернет та інші ЗМІ також увесь день п’ятниці дружно “грипували”. Однак чіткої відповіді на питання, що то було? – у п’ятницю так і не вдалося почути. Або принаймні питання залишилися. Чи то справді світова пандемія “свинячого грипу”? Якщо так, то чому накрило західні області, хоча хвороба вирує в Росії з нашими відкритими до неї кордонами? А львівські чутки про те, що “прокинувся тиф, який ходив за повоєнних часів”? А якщо ці десятки смертей в одній області з одними симптомами – це просто страшні ускладнення від звичайного грипу, і якщо сигнали почали надходити тижнів зо два тому, – то чому нічого не зроблено для обмеження переїздів з уражених областей? Чому раптом зникли захисні пов’язки (ще в середу вони спокійно лежали в київських аптеках)?
Спільні зусилля влади й преси увінчались успіхом – народ налякали, в аптеках з’явився марлево-пов’язочний та оксоліновий дефіцит, який зростав прямо пропорційно дефіцитові довіри до влади. Населення всіх регіонів України (незалежно від політичних та інших уподобань) звично й дружно відреагувало на плутану й непереконливу інформацію “згори” – взяло гроші й пішло масово скуповувати протигрипозне, марлеві пов’язки, лимони-цибулю-часник (добре, що хоч не сіль, сірники й мило). Ті кияни, котрі ввечері після роботи намагалися купити в аптеці щось протигрипозне, мали вигляд непоінформованих дикунів. Кажуть, у суботу в центрі Києва один розумник намагався продавати одногривневу марлеву пов’язку за 10 грн. І начебто народ не витримав – горе-бізнесмену надавали прочухана. Надавати ж прочухана аптечним мережам, які теж удвічі-тричі підвищили ціну впродовж двох днів рядовим громадянам, буде важче...
Тож усю п’ятницю-суботу медіа запевняли киян, що грип на порозі, марлевих пов’язок нема й невідомо, коли будуть (правда, паралельно заспокоюючи, що в Києві, начебто грипу ще нема).
Водночас понеділок – перший робочий день тижня – з кожною годиною невідворотно насувався. Зважаючи на те, що презентація Ющенка накрилася мідним тазом, неділю довелося присвятити пошиттю марлевих пов’язок. Давні спогади про ПВП (початкову військову підготовку) та незабутній Чорнобиль, певно, назавжди закарбували в підсвідомість вигляд та спосіб виготовлення “захисного елемента”. Згадався жарт більш як двадцятилітньої давнини: “Українці – горда нація, їм до лямпи радіація” (замість “лямпи” цілком підходять інші, малоцензурні слова). Сідаючи за роботу, навіть спробувала заримувати щось актуальне. Широкий бинт, швейна машинка – і через кільки кривеньких стібків руки згадали ВСЕ, і півдесятка масок (через певну кількість часу й певну кількість емоційно-забарвлених висловлювань на адресу УСІХ) заспокійливою купкою лягли на столі.
У тому, що не треба сваритися через час, утрачений на пошиття пов’язок, а можна навіть пишатися собою, надвечір у неділю мене переконав виступ нашої прем’єрки. Заклик на кшталт “поший сам і обший товариша” підніс мене у власних очах на недосяжну для грипу височінь. А заклики Юлії Володимирівни не соромитися й надівати маски остаточно впевнили мене в доцільності й необхідності в понеділок натягнути на обличчя “витвір” власних рук і креативного мислення....
До речі, таким чином провела свої вихідні не лише я, а десятки, сотні тисяч українців... Оце називається – чим би нація займалася...
Тут доречно додати, що настрій і розмови далекого й найближчого оточення не залишали жодних надій на можливість вийти за межі грипозної теми. Ще одне сумнівне досягнення політтехнологів – у головах і душах людей міцно засіли й почали крутитися винятково навкологрипозні думки. Певно, що в найближчі тижні все, що коїться в державі, оцінюватиметься винятково з точки зору “грипозної доцільності”. Де вже там об’єктивно когось чи щось оцінювати. Видається, що хтось не проти всеньку президентську кампанію провести “під білою маскою”.
У понеділок, 2 листопада, ідучи від дому до зупинки, я уважно вдивлялася в обличчя співгородян – чи наділи вони маски, чи покладаються на Бога й щасливий випадок. Адже в попередній робочий день, у п’ятницю, за весь шлях від роботи до дому (від центру до міської околиці) зустріла в масках лише двох дівчат у автобусі – виглядали вони як інопланетянки. Але вже вранці в понеділок на троє десятків подорожніх – близько десяти в масках, ще кілька – замотані по самі вуха шарфами чи хустками. Підійшовши до зупинки автобуса, я натягла маску, ковзнула оком по кількох пасажирах у пов’язках і здригнулася від неймовірного відчуття: щось подібне вже було, однакові шматочки тканин – одні на всіх. Уже в метро, особливо на центральних станціях білі плями на обличчях замигтіли через раз...
А мені згадалося – майже рівно п’ять років тому – у жовтні-листопаді 2004 року, прив’язавши помаранчеву стрічку до ременя сумочки, я так само прямувала вулицею на роботу, фіксуючи подумки людей “того самого кольору”. І так само спочатку їх було мало – поодинокі стрічки, поодинокі фігури, – але хвиля вже розігналась, і за кілька днів у помаранчевому морі купався весь Київ, і люди, їдучи автобусами-метро з околиць до центру на роботу, усміхалися одне одному, їх зігрівали помаранчеві вогники на одягу. Було відчуття піднесення та єднання нації, єднання в радісному очікувані чогось великого й гарного.
Минули роки... Не один каблук нинішніх посадовців залишив брудний слід на помаранчевих стрічках. Але не про це зараз.
Таки справді – історія повторюється або у вигляді трагедії, або у вигляді фарсу. І цього разу ми, здається, споглядаємо саме фарс (дякувати долі). Попереду нові президентські вибори. І що відбувається в державі?
Здається, тиждень тому зорганізоване на столичному Майдані зібрання бютівців висувало Тимошенко на Президента. Стандартно-однакові білі папірці-прапорці ліниво тріпотіли в руках стомлених людей. У їхніх очах не було свята очікування радості й надії...
Тепер тисячі, сотні тисяч українців по всій державі вийшли на вулиці з білими марлевими масками на обличчі – наче з білими прапорцями – на підтримку кандидата в президенти Тимошенко. Не вистачає лишень червоного сердечка...
...Я їхала на роботу, і в мене також було відчуття єднання нації – надівши білі маски, куплені й саморобні, нація об’єдналась у несподіваній біді. Поки що – проти грипу. Чи, може, проти всіх?
Тетяна, м. Київ
|
