|
Думка
Сіль чи цукор, червоне чи чорне, Тимошенко чи Янукович? Нехай вас не вводить в оману строкатий список кандидатів у президенти - обирати доведеться поміж Вітьою і Юлею. Як зазначає відомий рекламний слоган: „При всем богатстве выбора другой альтернативы нет”
Чому? Є три причини. Перша - прагматична: і Віктор Янукович, і Юлія Тимошенко не один рік очолюють найбільш впливові загальнонаціональні політичні організації. Інші кандидати у президенти – новоявлені – свої команди „збили” недавно і нашвидкуруч. Що легко приходить, швидко минає. І навіть великі фінансові вливання тут не допоможуть.
Натомість наші двоє головних героїв роки нелегкого видирання на Олімп витратили не тільки на підвищення рівня власного добробуту. А ще й на те, щоб пустити глибоке коріння у органах влади й місцевого самоврядування. Надійний фундамент – гарантія міцності будинку. Це вам кожен будівельник скаже. Робота у партійних осередках та розширення членської мережі теж працює на лідерські партії. Додайте сюди достойне матеріальне задоволення співробітників партійних офісів - поки що тільки „Наша Україна” осоромилась кількамісячною заборгованістю по зарплаті для „своїх”, та часом результативну роботу депутатів в округах, і зрозумієте, як непросто скинути з естафетної доріжки досвідченого спринтера. Бігуни на довгі дистанції вміють розподіляти сили, розумно їх витрачати, та концентруватись перед фінальним забігом.
Причина друга. Ораторсько-психологічна: Янукович і Тимошенко – непересічні особистості та лідери суспільної думки. Скільки б не закидали Юлії Володимирівні марнотратство, вона - неперевершений оратор і харизматична жінка. Таємниця Юлиного впливу на масову свідомість наукою поки що теоретично не обґрунтована, але від того він не слабшає. Скільки б не розвінчували ворожо налаштовані політтехнологи виступи Тимошенко, а вона вийде перед народ, гляне треновано в камеру ( „Господи памажи”), тріпне косатою головою, і аудиторія в кишені. Про роботу на мітингах – взагалі мовчу. Люди Юлю слухають і плачуть. Слухають і плачуть. Навіть, коли месіджі суперечать дійсності, що їх оточує.
Виступи Віктора Федоровича – інша справа. Але їх теж дуже люблять. Іноді навіть здається, спічрайтери навмисне пишуть йому складні тексти, щоб їх калічити. Тексти, звісно, а не спічрайтерів. Очікування чергового „ляпа” у промові політика привертає до його виступів підвищену увагу. А, оскільки діапазон перекручувань у Януковича доволі широкий – від прізвищ письменників до географічних назв, кожна цільова аудиторія може взяти від Віктора Федоровича щось своє.
А якщо говорити серйозно, то слова Президента, прем’єр-міністра, спікера парламенту, голови опозиційного уряду та „силовиків” привертають увагу громадян кожної держави. Працює підсвідомість: від того, що вони скажуть, залежить, що з нами буде. Правило це діє і в Україні. Нудна балакучість, розходження слова і діла та надмірні просторікування довіру до заяв Віктора Ющенка підірвали. Тимошенко і Януковичу це тільки на руку, бо серйозної конкуренції з боку Володимира Литвина на виборах вони не відчувають, а „силовики” у нас слабкі.
Що стосується месіджів та коментарів лідера „Фронту змін” та інших „перших непрохідних”, то вони часом мудрі, яскраві, та й увагу привертають. Але не більше. Безкінечна балаканина на ток-шоу, солодкі обіцянки і вміння віртуозно володіти язиком під час виборчої кампанії важливі – без сумнівів. Проте їх надмірна кількість вже передала куті меду. „Яка мудра людина, скільки мов знає, а шо воно їй дає? І головне – яким боком допоможе мені сьогодні нагодувати дитину чи завтра повернутись на роботу?” – знову ж таки процитую викристалізовану в жарті народну мудрість.
Причина третя - життєво-філософська: за час, що минув з попередніх виборів ми досхочу наїлись того, за що боролись. Тепер боляче. Інстинкт самозбереження шепоче: „Не вір, аби не зневіритись”, мозок запопадливо нагадує об’єктивні історичні закони про те, що „революція зжирає власних дітей”, а складне матеріальне буття виснажує. В психології є таке означення – „ефект вигорання”. Виникає він, коли людина дуже багато часу приділяє роботі. Настільки багато, що часу на життя не вистачає. Сьогодні 12 годин працюєш, завтра – 14, позавтра – 25. Аж раптом - клац – перебір.
Тому часто те, що вчора здавалось найважливішим, сьогодні викликає відразу. І як би не старався, тим, на чому „вигорів”, більше займатись не можеш. На жаль, так сталось із глибинною громадською підтримкою політичних ідей в Україні. Фахівці констатують пасивність і розчарованість громадян. „Суспільство зараз займає позицію зацікавленого спостерігача. Справжнього глибинного громадського руху на підтримку хоча б однієї політичної сили, немає ні в регіонах, ні в центрі, ні на рівні громадських організацій”, - каже політолог Андрій Єрмолаєв. А якщо немає яскраво вираженого лідера довіри, то схиляєшся до того, кого давно знаєш.
І Тимошенко, і Янукович мають давно напрацьований електорат. Ті, кого хвилює проблема другої державної – у цю кабінку, хочете доотримати тисячу і обожнюєте перманентні революційні перетворення – вам сюди. Звісно, Тимошенко і Янукович будуть боротись за розширення електорального поля і прихильність нових виборців; зрозуміло, що борня їхня буде не на життя, а на смерть; ясно також, що переможцю дістанеться все. Це – їхні політичні ігри. Наша справа – чітко розуміти, що навіть коли „при всем богатстве выбора другой альтернативы нет”, варто зважувати і аналізувати. Зрештою, з двох вибирати значно простіше – або пан, або пропав.
Наталія Сарбаєва
|
