|
Колись кожна закарпатська родина тримала бодай кількадесят овець, а заможніші – й кілька сотень. Казали, коли вівця в господі – і гарна свита, і губа сита. Нині часи інші. Ціна бринзи непристойно низька порівняно з сиром промислового виробництва. Натуральна вовна – лише на етикетках виробів, а не у самій тканині. Утім, ще є ґазди, котрі, як і їхні батьки-діди, не уявляють життя без вівчарства.
У Михайла Дюрдія із села Велятин, що у Хустському районі на Закарпатті, велике господарство: кілька корів, півсотні кіз, коні та найбільша отара в околиці — понад 130 овечок. Кілька поколінь у його родині займалися вівчарством, тож ця нелегка праця, образно кажучи, у нього в крові. Малим хлопчаком випасав отари, допомагав обходити овець дідусеві та дядькові, які були шанованими на селі господарями. Закінчивши школу, мусив самотужки заробляти на хліб.
Працював будівельником у Києві, Полтаві, Санкт-Петербурзі, Москві. У російській столиці на будівництві собору промайнуло шість років його життя. Хоч і заробітки були пристойні, на чужині не зостався. Мріялося самому ґаздувати, мати худобу, обробляти хоч невеличкий, зате власний клаптик землі. Повернувшись на батьківщину, одружився. Тоді, десять років тому, й надумали з дружиною Вікторією купити кілька овечок. Рік у рік їх більшало, і тепер про їхню господарку знають у всьому районі. Часто беруть у Михайла овець на розплід, адже тварини в нього здорові, доглянуті. У Велятині ветеринара немає, тож запрошує лікаря з іншого села, аби пильнував за здоров'ям отари.
Щороку чоловік заготовляє на зиму п'ять-шість тонн сіна. Сам береться за косу, а якщо корму взимку вівцям усе ж таки не вистачає — купує в односельчан. Власних пасовищ має два гектари, ще п'ять орендує. Довго шукав собі помічників для випасу худоби. Робота ця не всім до снаги. Хай з неба сиплються на землю стріли-блискавки, отара все одно вирушає на пасовище, а чабан — услід. Щодня з нею треба прочимчикувати кількадесят кілометрів.
— Бувало, зголошувалися пастухи, та витримували щонайбільше місяць. Якось навіть залишили отару напризволяще. Втім, така безвідповідальність — не дивина. Хто не має господарства, не вкладає у нього праці, коштів, той чужого не вміє цінувати, — міркує Михайло Дюрдій.
Та все ж знайшов хазяїн надійних і сумлінних партнерів і помічників — Імре Мокотоша та Василя Дебича. Останній півжиття провів на полонинах, випасаючи, бувало, й до тисячі овець. Яких лишень пригод не траплялося на його віку! Доводилось захищати отари і від вовків, і навіть від ведмедя.
— То правду кажуть, що вовк має силу двох людей. Якщо хижак довго голодує, може роздерти вівцю та з'їсти її за кілька хвилин, навіть на ходу. На полонині вовк затинає за раз п'ять-десять овець і тікає до лісу. Пізніше за ними повертається. Ведмідь же бере лише одну-дві, — розповідає Василь Дебич.
Вісімнадцятирічний Імре Мокотош каже, що цьогоріч вовки добряче нашкодили місцевим ґаздам. Гаразд, що всі Михайлові вівці — у кошарі. Собаки Лапіш та Лайка завжди пильнують. Та й обидва пастухи облаштували собі спостережні пункти на деревах — здалека помічають, коли звір підкрадається до отари.
Загалом, літньої пори від своїх овець вони отримують щодня по сто літрів молока на день. Зараз, коли вівці уже перестають доїтися, чекаючи потомства, надої впали. Доїння овець та переробка молока відбуваються за ритуалом, який формувався впродовж багатьох віків. Михайлова дружина Вікторія та мати Олена усе молоко зливають у велику діжку, додають закваску, приблизно через годину воно скисає, і починається таємничий процес народження "будзу" — овечого сиру, або бринзи.
"Раптом з дна посуди, з-під молока піднімається кругле сирове тіло, що якимсь чудом родилось. Воно росте, обертає плескаті боки, купається в білій купелі. Само біле і ніжне. І коли ватаг його виймає, зелені родові води дзвінко стікають в посуду. Славний вродився будз. Ватагові на втіху і на пожиток людям...", — так про це писав Михайло Коцюбинський у своїх "Тінях забутих предків". Вийнявши з діжки будз, відвійки зливають у котел і ставлять на вогонь. У ньому народжується ще один цінний продукт — вурда — другий сир, який так само цінний, як і перший, до того ж солодший, бо більше збагачений білком. Господині запевняють, що ці натуральні продукти мають чудодійну силу, подовжують молодість, сприяють довголіттю. Недарма ж усі пастухи доживають до глибокої старості, а господарі, у чиїх коморах не переводиться бринза, не знають недуг.
— На початку минулого століття у страви клали шматочок бринзи і таким нехитрим способом додавали їм смаку. Тоді у Європі, якщо хотіли підкреслити дорожнечу продукту, порівнювали його з мішком перцю. У нас — із ложкою бринзи, — розповідає Вікторія Дюрдій.
Закарпатські господарі продають овечий сир на ярмарках, скуповують його у них і власники місцевих крамниць. Кажуть, колись бринзи збували більше, нині ж люди охочіше купують запакований у пластик сир, який молоком і не пахне. Тим часом овечий — і дешевший, і у рази корисніший.
Плекає Михайло мрію — розводити овець тонкорунної породи, з яких одержують найкращу однорідну вовну. Однак нарікає, що нині вона не в ціні. Раніше господині вміли і вимити її, і вичесати, і прясти, і плести не тільки шкарпетки, а й спідниці, светри. З вовни шили ковдри, а овечу шкіру вичиняли і виготовляли з неї пречудові кожухи. Нині фаворити ринку — штучні хутряні та вироби із синтетичних волокон, замінники шкіри. Та й узагалі вівчарство стає збитковим, адже державці не підтримують галузь, як це практикують наші сусіди — угорці, словаки, румуни. Закарпатець каже, що за часів прем'єрства Юлії Тимошенко на утримання однієї вівці кожному господареві держава виділяла сто гривень річної доплати. Тепер — ані копійки. Тож вівчарі часто не можуть дозволити собі придбати ветеринарні медикаменти, реманент, необхідний для догляду за тваринами, вітамінізовані корми, будівельні матеріали для спорудження кошар тощо. У деяких селян кошари вже порожні — через дорожнечу довелося відмовитися від розведення тварин. Якщо ще якихось двадцять літ тому на Закарпатті тримали величезні отари, які налічували по 500-800 голів, то нині понад три з половиною тисячі овець — поголів'я всього Хустського району. Так вівчарство, яке споконвіків годувало закарпатців, потроху перетворюється на екзотику і промисел для душі.
Уляна Гавришків
|
