Напередодні 80-річчя журналісти побували в гостях у Володимира Микити, живої легенди закарпатського живопису.
Через свої гучні титули — народного художника України, лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка, академіка Національної академії мистецтв України він здавався таким недосяжним і складним! Насправді виявився дуже простим у спілкуванні й у побуті також. Жива легенда закарпатського живопису. Володимир Микита належить до тих людей, котрі самі себе створили. У нього не було впливових друзів чи блату на шляху до визнання та слави. У житті долати всі вершини йому допомагали тільки талант, праця, чесність і доброта. Вкрай рідко зустрічаються такі, як він, не зіпсовані увагою до себе інших, що крізь роки пронесли у своєму серці найбільші скарби — порядність і людяність.
Чесно зізнаюся: дуже хвилювалася перед інтерв'ю з Володимиром Микитою. Як-не-як, це людина такої величини, про нього знає вся Україна, Європа... Насамперед лякали мене його титули народного художника України, лауреата національної премії імені Тараса Шевченка, академіка Національної академії мистецтв України. Він здавався мені таким недосяжним і складним! Насправді виявився дуже простим у спілкуванні й у побуті також.
Жива легенда закарпатського живопису. Володимир Микита належить до тих людей, котрі самі себе створили. У нього не було впливових друзів чи блату на шляху до визнання та слави. У житті йому долати всі вершини допомагали тільки талант, праця, чесність і доброта. Вкрай рідко зустрічаються такі, як він, не зіпсовані увагою до себе інших, що крізь роки пронесли у своєму серці найбільші скарби – порядність і людяність.
А яким великим було здивування, коли дізналася, що у Володимира Микити є власний музей. Ним виявився його двоповерховий будинок. Спершу я думала, що він там мешкає. Коли ж запросив мене на екскурсію по кімнатах, то зрозуміла: для цього художника речі та меблі не мають жодного сенсу. Важить інше – картини! Вони, як діти, кожна рідна й випещена. Тому й поселив їх у рідну хату. Там вони живуть кожна своїм окремим життям, але дихають усі одним повітрям.
Зовсім інша атмосфера в його просторій майстерні. Там теж картини, багато картин. Зауважила всюди ще й попільнички і чимало старовинних речей. Найбільше мені сподобалася маленька кімната, де він приймає знаменитих гостей. Тут під віконечком притулився "більчув" (колисанка). З розмови дізналася, що вона гойдала Володимира Микиту, коли він був ще немовлям. А наступного вівторка, 1 лютого, йому, до речі, виповниться вже перших 80!
Тут стоїть ще й старовинний "креденс" (шафа), такий же давній стіл, а над ним — гасова лампа. "Всі ці речі, — каже митець, — я перевіз із хати, де народився, після смерті мамки. А це – вона!" — показує на великий портрет на стіні...
Пане Володимире, ви відразу знайшли свій стиль? І як би ви самі його визначили?
– Все відбувалося поступово. Я працюю в реалістичному стилі. Свого часу мене звинувачували в тому, чому я не пишу в соцреалізмі. У радянські часи рідко вдавався до ідеології. Бо мені близький народний дух. Ще до комуністичного режиму наші закарпатські художники відображали на своїх полотнах соціальну тематику. Часто на їхніх картинах можна було зустріти бідність, трагічні моменти людського життя. А після того, як прийшла радянська влада, під страхом знищення митці припинили робити це. Я не побоявся і перехопив від них, так би мовити, естафету. Дуже важко мені доводилося! Це були часи, коли в Києві мої роботи не виставлялися. Їх просто перехоплювали представники московських галерей та музеїв. Звісно, я не шкодую, що так складалися обставини. Бо таким чином про мене дізналися.
Щодо народного побуту, який ви малюєте. Ви жили в цій атмосфері?
– Я народився і виріс у селі. Тому вся важка робота, яку малюю, мені знайома особисто. Більше того, перед тим, як взятися за фарби, беруся за лопату, мотику чи косу. Це для того, аби на власній шкірі відчути все до дрібниць. У мене є картина про сіно, яку колись було визнано однією з найкращих на всесоюзній виставці. Так-от, я сам до сьомого поту напрацювався з тим сіном. Це було у селі Річка на Міжгірщині. На санях пішов у полонини звожувати сіно. До речі, навіть встигав робити зарисовки. Всі ці процеси відкладалися в моїй душі. Але не відразу хапався за пензлик. Потрібен час, аби переосмислити все побачене і пророблене. Пропустити сюжет крізь душу. Бо кожна моя тема має там десь глибоко в серці дозріти. Ось коли вона вже не дає мені спокійно спати, я починаю компонувати. Але спершу образно. Тобто у мене всі картини написані саме так – їх усіх перепустив крізь працю й піт, душу і серце. Я вжився в них.
Нещодавно вирішив взятися за полотно про трагедію Закарпаття – зсуви. Але мені цю тему теж треба відчути. Відтак проходить не один день, тиждень, місяць. За цей час можна було б намалювати десятки пейзажів. Натомість я малюю тільки одну картину. І витрачаю дуже багато енергії й часу.
Розкажіть мені про сам процес. Цікаво, а як змішуєте фарби? Чи маєте вже власні вигадані вами кольори?
– Кожна моя робота зроблена у різній техніці. Які тільки існують на землі, я їх усі використовую. Навіть експериментую – пробую змішувати. Коли приходить той момент, що вже починаю малювати, спершу вибираю техніку. З досвіду вже бачу, що не можна тренуватися постійно в одній техніці. Бо з часом такі роботи виглядатимуть, як несправжні, ніби з конвеєра.
Між іншим, ще у 60-х роках я вподобав собі колаж. Тоді у Європі жоден художник такого не робив. Останнє приносило мені чимало проблем, бо мої роботи знімали зі столичних виставок. Нині працюю над портретом Йосифа Бокшая. Це – другий варіант, який малюю у власній техніці. Бо й таку вже маю (сміється). Крім того, я працюю в п'яти варіантах темпери.
Чи зустрічалися ви з нищівною критикою?
– Дуже шкодую, що мене не критикували. Чому? Тому, що доброзичлива критика дуже позитивно впливає на людину. Вона змушує замислитися серйозно над життям. Бо тоді аналізуєш себе і свої вчинки. Одним словом, критика шліфує. Інша справа – заздрість, яку все життя відчуваю від колег. Вони шепчуться один з одним про мене. Це така хвороба. На неї страждають усі творчі люди. Найсильніше хворіють артисти, затим уже художники. "Бронзу" тримають письменники. Ну, а журналісти – на четвертому місці. Та все ж таки, я ставлюся по-філософськи до цих речей. Мені допомогло те, що був учнем Адальберта Ерделі, який мене багато чому навчив. І навіть життєвої мудрості...
То ви – учень Ерделі?
– Навіть більше: я його названий син! Він мене пригрів до себе, вчив усьому. Адальберт Ерделі був для мене не просто вчителем. Ми з ним ще й стали добрими приятелями. Згодом я так само зблизився з іншими відомими закарпатськими художниками: Манайлом, Контратовичем і Борецьким. Натомість Ерделі мені пояснював (коли я ще був молодий, зелений і багатьох речей у житті не знав), мовляв, найбільша радість у людей – це їхнє злорадство. А як на це реагувати? Треба намагатися, аби людська заздрість не чіпала душу. Але злорадство свідчить про те, що ти чогось в житті досяг. У мене є золоте правило: навіть з тими колегами, які ставляться до мене вороже, я зближуюся. Йду їм назустріч. Завжди подаю руку. Навіть можу похвалити їхнє мистецтво, якщо у їхньому арсеналі тільки одна цікава робота. Я обов'язково зроблю комплімент... їй.
Гаразд! А тоді таке питання: ви комфортно почуваєтеся серед інших художників?
– Як риба у воді! Бо вважаю, що наші художники дуже талановиті. І наш колектив досить міцний. Якби не ця творча атмосфера, не знаю, чи став би тим, ким нині є. Була дуже цікава плеяда закарпатських художників. Хоч вони і пішли із життя, але наступне покоління не забуває про них. І це – добре. Крім того, й підростаюча молодь теж по-своєму цікава й оригінальна. Я часто відвідую студентські виставки. І, повірте, у молоді є чому вчитися навіть такому художнику, як я.
А чи не цупили ваші картини злодії? Адже багато художників страждає від крадіїв.
– Такі прикрі випадки з моїми картинами часто трапляються на виставках. Постійно звідти додому експозиції повертаються без однієї чи двох картин. Але я ніколи не піднімав ґвалт. Приблизно здогадувався, хто саме приклав до цього свою руку. Мені шкода тих людей. Розумію, що і їм треба якось жити. Натомість з домашнього музею, слава Богу, не цупили. Бо будинок-музей перебуває під цілодобовою охороною.
Як завжди, виносять, на жаль, найкраще?
– Ой, ніколи в мене не було таких почуттів, що я – кращий від інших. Бо ж усі свої бажання так і не реалізував на полотні. Єдине, що можу підтвердити: навіть недосконалі свої полотна, а в мене і такі є, дуже люблю. Ставлюся до них, як до рідних дітей. Перед кожною роботою завжди згораю...
Ви романтик у душі?
– Не можу про себе такого сказати. Я – реаліст! У моєму житті не мали місце якісь романтичні вчинки. Хоча молодість була цікавою. Чим тільки не захоплювався. Хіба що баскетболом, бо я – малого зросту. Але дуже любив сцену, театр. Був період, коли стояв на розпутті. Не знав, що вибрати: театральне мистецтво чи образотворче. Зрештою, коли зрозумів, що маю сильніший потяг до живопису, то пішов по цьому шляху.
А може, з жінками ви були романтичний?
– Та ні! До жінок я дуже тверезо ставився. Але їх не боявся. Натомість чомусь боявся прив'язуватися до них. Айбо із семою все ж таки одружився (сміється).
То виходить, що сім – ваше щасливе число?
– Ніколи не думав про щасливі числа. Ті вшиткі дівчата, котрі мені подобалися, були багаті. А я багату не хотів. Бо лякався їхнього приданого. Я дуже простий чоловік. Не зациклений на матеріальних речах. Мене не хвилюють гроші. Не маю потягу до тих папірців. Я задовольняюся дуже малим, як звичайний сільський чоловік. Люблю споживати тільки прості страви. Натомість одружився із своєю половинкою тому, що вона була сиротою. Це якраз мені дуже імпонувало. Бо якби мала якесь придане, це стало б тягарем. Навіть більше: з приданим я б її ніколи собі не взяв за дружину.
Розкажіть мені про вашу піпу. Коли ви собі її завели і що вона вам дає?
– Ясна річ, що і Бокшай, і Ерделі курили піпу. Айбо не тому я перейшов на піпу. У часи своєї молодості я дуже грішив з цигарками. Одного разу в Ужгород з Англії приїхав дуже відомий радянський мистецтвознавець Володимир Цельтнер-Павлов і розповів, що по всій Європі заборонили палити в громадських місцях. Я геть скис. Бо почав думати собі таке: "Господи ти Боже мій, як таке може бути? Я ж часто буваю в Києві на різних засіданнях та виставках, а там раптом заборонять смалити. Що маю робити?". Це ж така ганьба буде, якщо хтось мені зробить зауваження. Крім того, я завжди і всюди носив з собою розкладну попільничку. Можливо, тому київські художники та експерти любили зі мною разом сидіти й курити. Довго думав і вирішив кинути цю справу. По своїй натурі я такий, що перед тим, як приймаю якесь рішення, то довго його обдумовую. Затим уже, як прийняв його, ні за які гроші не відсахнуся. А курив я тоді дуже багато: на день – цілих три пачки кубинських цигарок. Так ось, кажу дружині, що відзавтра вже не буду диміти. Звісно, вона не повірила. Сміялася з мене. Так хитро мене запитала, мовляв, ти ж купив собі куриво на три місяці вперед. Що з ним робитимеш? Я відповідаю, що пригощатиму інших – тих, хто смалить. Цілих чотири роки я терпів ці "тортури". Якось непомітно встиг і відвикнути. Навіть цигарковий дим уже не дратував. Натомість творчий процес уповільнився. Дуже! Бо коли художник стоїть перед мольбертом, він перевтілюється у зовсім інший стан. Це перевтілення в мене відбувалося дуже мляво. Я зрозумів, чому. Бо попрощався зі свою шкідливою звичкою. Відтак вирішив "завести" собі піпу. З того часу, а це вже 30 з гаком років, не зраджую її. Але я насправді не курю. Я створюю видимість. Я лише дим пускаю людям в очі. Бо це не в затяжку, а в "луфт". З піпою у мене творчість пішла як по маслу. Подружка вона моя. Правда, не сплю з нею.
А чи уявляєте себе десь в іншому місці? Наприклад, в Парижі або ж у богом забутому глухому селі?
– Я колись побував в Італії. Поїздка видалася просто фантастична і незабутня. Побачив там найбільші музеї. Але вже після десяти днів перебування в цій країні мені до сліз кортіло додому повернутися. І коли ми перелітали Карпати, то я плакав. І про Париж теж мріяв. Але тільки на екскурсію і затим втекти додому. А де-де, а у якомусь віддаленому селі я би нині пожив. Це – моя найбільша мрія. Бо я вже десять років невиїзний. І мене дуже болить, що не маю можливості їздити в село. Знаєте, в такі глухі-глухі куточки! А вони ще є на Закарпатті! Бо тільки там зустрічаєшся зі справжніми людьми — щирими, добрими, трішки наївними. Спілкуєшся з ними, ніби з самим Богом!
Чи є місце на Землі, де ви почуваєтеся дуже добре? І чи є місце, де вам погано?
– Добре почуваюся вдома, у своїй майстерні. Мабуть, я дуже щаслива людина. Бо немає на світі такої місцини, де б мені було зле!
А чи мають місце жінки у вашій творчості?
– Розумієте, художник без жіночої краси існувати не може. Кіть би я дожив і до ста років, то і тоді мене хвилюватимуть гарні жінки! Я собі думаю так: якщо раптом перестану цікавитися спокусницями, то це свідчитиме про те, що я через тиждень помру (сміється). Бо кожному художнику жінки дають імпульс, натхнення. Я дуже люблю малювати і їхні портрети, й оголених. Мушу сказати, коли малюєш з оголеної натури, то це дуже дисциплінує художника. Оголена жінка змушує навіть найпрофесійнішого митця відчувати себе учнем. Але нині цим займаюся рідко. Якось часу не вистачає. До речі, в мене навіть є кімната для натурниць. Так якось виходило в житті, що всіх жінок малював на замовлення. Тому й не маю колекції. Бо ці роботи відразу вони й купували.
Розмовляла Маріанна Шутко
