|
Про долю закарпатської дівчинки, яка все ж знайшла своє щастя.
Навіть при живих батьках деякі діти залишаються сиротами. Покинуті напризволяще горе-мате-рями малята залишають-ся нікому не потрібними. Чимало з них опиняються на кримінальній стежці або ж потрапляють у тенета ділків, котрі їх продають чи змушують жебракувати. У кращому разі на таких дітей чекає притулок, інтернат, а у найгіршому — нічого й казати... Проте у нашої героїні інша, світліша історія життя...
19-річна уродженка Перечина Світлана своїх батьків не пам’ятає. Можливо, вони і живі... Згадує тільки те, що колись жила в притулку у Виноградові. Хоча їй казали, що народилася в Ужгороді. Далі дівчина потрапила до Перечинської школи-інтернату. На вулиці дівчинка сумно спостерігала, як матусі голублять своїх дітей, пригощають їх ласощами. Материнської ласки і тепла вона в житті не зазнала. А у потаємних мріях так хотілося, щоб її пригорнула найрідніша людина, сказала добрі слова. Після закінчення інтернату юнка вступила до місцевого ліцею за спеціальністю будівельник. Там їй надали гуртожиток. Роки навчання промайнули швидко. Статус сироти у неї офіційно не оформлений, що створило певні труднощі. З документів вдалося виготовити лише паспорт. Після завершення навчання у ліцеї Світлану ніде не брали на роботу. Тож завучка ліцею Марта Герич та майстриня виробничого навчання Віра Радець вирішили допомогти випускниці. Вони завітали зі Світланою до заступника генерального директора Перечинського лісо-хім¬комбінату Василя Козаря з проханням прийняти її на роботу. Вислухавши уважно жінок, Василь Федорович із розумінням поставився до їхнього прохання. Після співбесіди дівчину влаштували на господарську дільницю до Римми Воробйової. Однак виникла ще одна проблема: Світлана залишилася без гуртожитку, оскільки по закінченні ліцею їй довелося виселятися. Невже безвихідь? Керівництво комбінату, почувши про житлові труднощі дівчини, домовилося у місті про кімнату в гуртожитку. Для ремонту помешкання навіть скористалися послугами маляра та столяра. Крім цього, допомогли з меблями, ліжком.
ЗАВДЯКИ ДІВЧИНІ КОЛЕКТИВ СТАВ ДРУЖНІШИМ
До першої зарплати у молодої працівниці не було грошей. Але колектив, у якому вона працювала, допоміг дівчині, чим тільки міг. У їдальні від Світлани також не брали грошей. За обід заплатила лише тоді, коли отримала першу зарплату.
Невдовзі Світлана втягнулася в роботу. Була дуже вдячна співробітникам за підтримку у скрутний час. І дівчина відповідає їм взаємністю, добросовісно працює, завжди готова прийти на допомогу. На її обличчі сяє щира усмішка. Допомога цій чорноокій дівчині здружила колектив господарської дільниці, Ганна Соханич стала для неї другою мамою.
У розмові Світлана небагато¬слівна. Вважає себе по-справж¬ньо¬му щасливою. З часом мріє стати перукарем. Каже, що має багато друзів. Найголовніше — ця молода людина знайшла себе в житті, має мету. Вона не принесе нікому біди, а намагатиметься в житті робити тільки добрі справи, допомагати людям у скруті. А що таке важко, Світлана знає не з розмов. Її доля врешті-решт склалася щасливо, бо зіткана вона з людської доброти, ласки, милосердя та теплоти сердець.
Бо недарма Господь сказав: «Як ви хочете, щоб чинили з вами, так і ви чиніть із ближніми, бо що ви зробили для одного з малих Моїх, то ви зробили для Мене». У цьому саме і полягає сенс людського життя, людської доброти, співчуття й любові до ближнього... Іван Ладжун
|
