Емілія Венгер – головний спеціаліст відділу організації лікувально-профілактичної роботи управління охорони здоров’я облдержадміністрації. Її робота присвячена тим, хто найбільше потребує милосердя.
Емілія Юріївна – чудовий фахівець, і це не зужита фраза. А ще пише гарні прозу та вірші. Але сьогодні хочеться виокремити один момент з її життя. У 1988 році ця жінка-лікар їде у Вірменію – допомагати тим, хто постраждав від жахливого землетрусу.
ТРОЯНДОВЕ ДЖЕРЕЛО З МІСЯЧНИМ ПЕЙЗАЖЕМ
Землетрус у Вірменії струсонув усю колишню радянську державу. Ще доволі спокійну країну. Ужгородка Емілія Венгер вважала, що вона має бути поряд з цими людьми. Лікар за фахом, вона поїхала, єдина, до речі, у всьому поїзді, на багатостраждальну землю.
Це був не тільки її вчинок, а й усієї сім’ї. Не зовсім логічний: мала дитина, батьки, які з тривогою, але дуже щиро підтримали її порив. Сама згодом думала: що це було? Ми, закарпатці, не звикли вживати слова з великої літери. Але в кожній людині, каже Емілія Венгер, збирається енергія доброти. Просто не кожна людина її реалізує. І раптом трапляється такий вибух. Він може виявитися в тому, що даєш милостиню, коли в самого вітер у кишені. А от Емілія поїхала туди, де був згусток горя. До речі, у віці Христа. 33-й день народження відзначала уже там.
Емілія була єдина в багатьох номінаціях. Єдина жінка-лікар, яка найдовше перебувала на землі зруйнованої Вірменії. Єдина жінка взагалі із Закарпаття. Як не дивно, місцева медицина тоді цього не помітила.
Із Закарпаття для обслуговування загону агропромбуду (це майже півтори сотні людей) дали швидку допомогу, двох фельдшерів. Їхали потягом два тижні. Наїдки – відбивні, смажені кури – швидко закінчилися. Їжі почало бракувати. Мабуть, хтось десь виділені продукти просто приховав. Люди, ледь не по-біблійному, ділилися кількома рибками, скибками хліба. Проте цей голодуючий поїзд не дуже й сумував через брак харчів.
Худенька Емілія була як усі – в чоботях, куфайці, із хлоп’ячою зачіскою. Перший тиждень ніхто не знав, що в цьому всуціль чоловічому гурті з ними їде жінка.
Гарно сказано – долина сонячної Вірменії, село Вахдакюр – у перекладі «трояндове джерело». Де ані натяку на троянди. Морози та сніги сягали півтора метра. Просто місячний пейзаж. Спочатку ночували в зруйнованому дитсадку у великому спортзалі. Бувало, уночі тріщина розходилася на стелі.
Чоловікам було трохи легше. Враження від побаченого вони могли гасити горілкою. Будівельники перекидалися в карти – чекали фронту робіт. А вони, медики, зразу до роботи.
Тужили за домом страшенно. Тим більше, що навколо набачилися стільки горя. Але й чоловічої мужності. Відтоді, каже Емілія, що б там не говорили про чоловіків, вона їх поважає.
Роботи – цілі гори. Якось, правда, поїхали до підніжжя Арарату – того, де нібито віднайдений Ноїв Ковчег. Ще один такий біблійний перегук у долі, символічний. Там відбувалася міжнародна конференція. Але це вже тоді, коли гострі явища були зняті. Адже в будь-яку мить могли статися спалахи туляремії, навіть холери. Море трупів, яких неможливо визволити з-під завалів. А в березні сніг почав танути, бігають голодні пацюки… Коли людей ще намагалися якось поховати, то тварини під завалами залишалися й надалі.
КРАЇНА БЕЗ ВИТВЕРЕЗНИКІВ І ДИТЯЧИХ БУДИНКІВ
У селі, де працювали, ніяких будиночків. Люди раділи, якщо їм виділили по якомусь великому блату намет. А інші жили в землянках. Тільки голова сільради у вагончику. В людей була така мрія: коли поїдуть будівельники, може, їм дістануться вагончики.
Якось приїхали за викликом. Віконце в тому наметі запітніло, видно тільки очі великі. Певно, якась дитина. Емілія просить: «Поклич маму!» А воно дивиться, але мовчить. «Маму поклич, чуєш?» Аж ось шофер засміявся: «Еміліє Юріївно, ви не видите, то ж вівця!..»
Справді, деколи наших медиків просили допомогти свійським тваринам.
Спочатку закарпатці теж жили у наметах. Коли вже з’явилися вагончики, то тут, здається, ти вже кум королю. Хіба молодість рятувала від холоду і всіх тих екстремальних умов. Бувало, з носа, з вух текла вода. Це все тиск високогір’я. Їдальня теж у наметі. Бувало, хліб ховали в пальто і звідти їли. Інакше він зразу замерзав, як криця. Та навіть гарячі перші страви холонули, доки їх доїдали.
Що справді вражало, у цій країні не було витверезників і дитячих будинків. Своїх дітей вони не кидали – за жодних обставин. Тут було просто-таки гіпертрофоване відчуття роду. Найгіршим матюком вважався той, де згадували матір. За нього могли навіть вбити. І водночас жінка не мала права сісти поруч з чоловіком за столом.
З цього приводу пригадується випадок. На 8 Березня вірмени запросили в гості свою улюблену лікарку – Емілію-джан. А біля дверей стоїть жінка. З таким виглядом, як у нас люди біля церкви, коли милостиню просять. «Хто це?» – запитує Емілія. «Ето моя жена», – відповідає господар. «Сідайте!» – припрошує Емілія жінку. А вона така знічена – ні-ні-ні. Тоді Емілія таку «феміністську промову» влаштувала: «Поки я в Вахдакюрі, цього не буде. Якщо це моє свято, то і її. А коли ні, завтра збираюся… додому».
Але вірменам дуже дорогою була присутність серед них цієї доброї розумної закарпатської лікарки. І поступово в поселенні змінилася політика щодо жінок.
А ще всім маленьким серцем прикипів до Емілії вірменський хлопчина. Вже трохи й говорив по-нашому. Хоча спочатку від шоку взагалі онімів. Мама загинула. А його витягли з-під плити: ніжки вже були сині.
Закарпатка його хотіла навіть усиновити. З цією ідеєю дійшла аж найвищого священичого чину, католикоса усіх вірменів Вазгена. Саме церква мала дати згоду на такий крок. Він прийняв її напрочуд тепло. Хоча, аби до такої людини пропустили, потрібно було мати неабиякі дозволи. Дарма, що в чоботах, у куфайці, сказала, що вона лікар із Закарпаття, яка приїхала допомагати вірменам. Такий вчинок відкривав двері високих кабінетів.
«Йому буде в нас чудово. Ми будемо леліяти його. Дамо йому освіту», – переконувала Емілія. «Я розумію, дочко, бачу, що ти справжня людина, значить, і сім’я в тебе така, – погоджувався співрозмовник. – Так, він виросте освіченим, але не виросте вірменином! Нас мало, а тепер багато загинуло і стало ще менше».
І відтоді Емілія ще більше стала сумувати за домом. Та й жахливий побут і холод давалися взнаки. Бувало, що цілу добу на ногах. Двері вагончика з білим хрестом навіть вночі не закривалися. Сама Емілія важко перехворіла на пневмонію.
Хоч хворі віддячували просто безмежною любов’ю. У житлах у Вахдакюрі вона не бачила ікон. І тому здивувалася, коли побачила фото. Та це ж вона, Емілія! Це її фотографії люди тримали тут як дорогу реліквію. То якось вона навідалася до хворої, яка вже багато часу лежала. І поки їй допомагала, жінка взяла собі фото – може, воно із зошита випало. І якимсь дивом односельці його розмножили.
Так і гасала їхня автівка швидкої допомоги до простих людей, розчавлених горем, розгублених... А місцевість така – все видно, як на долоні. І буває, посередині дороги – велике провалля. І люди, які раптом втратили все. Вони ж були справді підприємливі, заможні – мали багато овець, господарство.
Емілія Юріївна й сьогодні намагається про це розповісти людям. Не про якийсь свій подвиг, хоч це, без сумніву, прекрасний вчинок. Не про екзотичні для нас вірменські звичаї та природу. А про те, що все може завалитися в землю – статки, дорогі тобі люди – за якихось кілька секунд. І про такі речі, як соціальне становище, говорити тоді просто безглуздо. Тільки ти. І земля, яка забрала в тебе все.
«ЛЮБИТЬ, ЕХАТЬ, РЕБЕНОК, ПОДОЖДИ, ГОРЕ…»
Пригадує, як прилітали президент, прем’єр-міністр. Люди збіглися на таке «диво» подивитися. Емілія Юріївна навіть розсердилася: хіба це зараз найважливіше? Що той прилетів на білому вертольоті, а інший на сріблястому?
А от такої грамоти, як має Емілія Венгер, мабуть, не знайдеться в жодного медика. Та й саму грамоту знайшли десь на руїнах. Видрукувана на друкарській машинці. Секретарка просто виштовхувала кожну літеру. Подаємо мовою оригіналу:
«Благодарим главному врачу больницы, где работает такой врач Емилия джан за такого врача. Она приходила в наши палатки, юрты, лечила старики и дети. Даже выучила много армянских слов и говорила с нами по-армянски. Армяне називали ее Вакхакюрская мать Тереза. Приезжай к нам снова, Емилия Джан!»
Про те, якими тривожними були ті місяці, свідчить і словничок-блокнотик з вірменськими словами, який зберігає і досі: «любить, ехать, ребенок, подожди, горе…» Або «цавес танем» – «беру твоє горе на себе, співчуваю тобі».
Але, окрім чужого болю, вистачало і власних проблем. Адже лікували і своїх робітників. Тут траплявся і травматизм, і тиск дошкуляв, і рани треба було обробити, і пеніцилін вколоти, коли рани гноїлися. Хімічні опіки також були. Бо грілися, запалюючи необережно бензин чи щось інше, що вдалося десь випросити. Безліч бронхітів, пневмоній. Кишкові розлади. Адже голодували, їли, що трапиться. Емілія Юріївна пригадує: бувало, як гранатами, напакує себе продуктами — і в село, до діток. Підгодовувала їх.
Які тільки дивні імена в них не були! І Гамлети, і Ролани. А от після її від’їзду з’явилося багато Емілій – на її честь.
Люди почали відходити від душевних потрясінь. І влаштовували старі розваги. Якось бачить Емілія – поза вагончиком пішло кілька вірменів. Та й ще щось у мішку тримають. Перша думка: чи не надумали битися? З іншого аулу теж підтягуються кілька, і ті з мішком. Вона до вірменів: «Куди ви йдете?». — «Йди, жінко, тобі з нами не можна». — «Візьміть мене, може, вам лікар знадобиться». Заледве вдалося вмовити. Виявляється, це вони зібралися на собачі бої, які там заборонені законом. «Свистіли, кричали, і я з ними те саме робила», – сміється Емілія Юріївна. Але насправді це був вияв найвищої довіри, якщо жінку взяли з собою на таку відповідальну справу.
Коли проводжали її додому, такі плачі здійнялися.... Та й самій Емілії боляче було розставатися з цими несподівано рідними людьми. А от вдома, на Закарпатті, їй навіть подякувати забули. Ніхто ні півслова.
Але ж час змінює людей. Попри нашу гірку народну образу на медицину, в області останнім часом робляться і справді добрі справи, які можуть врятувати людей. Віриться, що й цей вчинок поверне нам усім ту доброту, в яку ми часто навіть не віримо.
Мар’яна НЕЙМЕТІ
