Жандарм, поліцай, міліціонер, мент… У цієї професії було багато назв. Як офіційних, так і фольклорних. Правоохоронці називалися по-різному не лише у різні часи, але й при різних державах. Закарпаття у двадцятому столітті входило у склад кількох держав. Відтак історія міліції у цьому краї має власну, унікальну історію...
Демократія – перш за все - порядок
У період Австро-Угорщини правовий режим в імперії жорстоко підтримували війська. На території Габсбургських володінь не терпіли непокори, відтак і подавляли її найрадикальнішими методами. Коли Підкарпатська Русь входила до складу Чехословаччини, однієї з найдемократичніших держав Європи того часу, громадський порядок тут забезпечували два батальйони «Варти оборони держави». Втім, чехи чітко усвідомлювали, що демократія — перш за все — порядок. Не дарма приятель мами, сучасник тих років, пригадує: коли селом йшов жандарм — люди боялися навіть дихати.
У той час Прага хотіла показати переваги своєї держави над Угорщиною. Столицею Підкарпатської Русі став Ужгород. Все, що робилося новими хазяїнами, повинно було підкреслити прогресивність передової демократії. Навіть архітектура. Будівельний бум у закарпатських містах припав саме на цей період.
Не оминули увагою і силовиків. На початку 30-х років були збудовані нові приміщення крайової жандармерії (тепер медичний факультет УжНУ), на нинішній площі Народній – замкнута система адміністративних та житлових споруд, так званий «квадрагон». Відомий нинішнім ужгородцям СІЗО зведений за зовнішнім периметром найсучаснішої на той час в Європі в’язниці,. «Квадрагон» з’єднувався з нею та між собою спеціальною системою підземних і наземних галерей. Тут розташовувався суд, слідчі, поліція.
Галереї дозволяли, не виходячи за межі будівель, конвоювати підозрюваних та засуджених до потрібних приміщень, наприклад, до залу суду… І понині в одній з частин «квадрагону» розміщується Головне управління МВС України в Закарпатській області.
Зарплата в 10 хлібин
Цікавим і часто курйозним в історії закарпатської міліції є період після визволення краю від фашистів. На 1944-46-ий припало стільки подій становлення системи правопорядку, скільки у звичайних умовах відбувається за десятки років. У жовтні-листопаді 1944 р. починають формуватися перші Народні дружини та загони Народної міліції.
Формується уряд у складі Президії Народної Ради та її уповноважених з окремих галузей управління. Уповноваженим у справах внутрішньої та державної безпеки стає Іван Ваш, чиє ім’я нині носить одна з вулиць обласного центру.
29 листопада 1944 р. Народна Рада Закарпатської України оголошує постанову «Про створення Народної міліції». Вона, зокрема, підкреслювала, що робота народних міліціонерів повинна оплачуватися. У грудні 44-го НРЗУ офіційно закріпила створення та статус Народної Дружини. Втім, останній був не дуже чітким.
Організація не була армією, бо не мала місць постійного дислокування, єдиних статутів і системи озброєння, але виконувала функції армії. Не була і міліцією, бо не отримувала від держави заробітної плати, не мала єдиних обліків особового складу, в своїй діяльності керувалась у багатьох випадках не законом, а «соціальною самосвідомістю», проте виконувала функції міліції. Народні дружини несли службу на Закарпатті до 1948 р., коли на їхній базі було створено групи охорони громадського порядку.
У квітні 1945 р. НРЗУ об’єднує Народну міліцію та Народну дружину в Управління внутрішніх справ і Головної міліції Закарпатської України. У його відання входила пожежна охорона, РАГСи, архівні управління та питання, пов’язані з визначенням громадянства.
Цікавим був процес формування нового особового складу міліції. В одному з документів того часу відзначається, що «очищення органів міліції від колишніх жандармів, членів різних партій і т.д. ускладнюється тим, що там існують місцеві погляди, з якими на перших порах до ратифікації радянсько-чехословацького договору, певно доведеться рахуватися. Наприклад, залишаються такі погляди, що чеська міліція була хороша, а мадярська погана, тому чеських поліцейських можна залишати на роботі...»
У післявоєнний період загальна руїна позначалася і на міліції. Зарплата складала приблизно 550 угорських пенге. За них можна було купити 5 буханок сірого хліба. Начальник відділу УМВС міг дозволити собі аж 10 хлібин. Таке нужденне становище міліціонерів викликало чимало курйозів.
Наприклад, у грудні 45-го заступник начальника міської міліції станції Чоп Й.Ембер 60% грошей, зібраних у вигляді штрафів, здав до державної казни, а 40 залишив у себе. Він роздав по 300 пенге міліціонерам, а на залишок купував сім’ям міліціонерів продукти. Не присвоїв собі жодного пенге. Та це не врятувало його від звільнення з ОВС.
На злочинця – з трофейною зброєю
25 січня 1946 р. на території Закарпатської області введено в дію законодавство УРСР. Цього ж року НКВС перейменовано на МВС. Озброєння радянського виробництва катастрофічно не вистачало, тож використовували переважно трофейні німецькі карабіни. А зброя була вкрай необхідна. В області діяло чимало банд, які скоювали розбійні напади, грабежі. Це було обумовлено багатьма факторами: наслідки війни, неукомплектованість та низький загальноосвітній рівень особового складу міліції, недостатня спеціальна підготовка.
До 1949-го особовий склад в основному був оновлений. Тоді ж і знизилася злочинність. На початку 1960-х років відбулася низка позитивних зрушень. Введені в дію нові Кримінальний і Кримінально-процесуальний кодекси, прийнято нове «Положення про радянську міліцію», яке визначало завдання міліції, права і обов’язки її співробітників. Це значно полегшило роботу правоохоронців.
Тероризм «по-хустянськи»
Хрущов обіцяв до 80-го року спіймати усіх злочинців. Втім, розквіт радянської міліції відбувся вже без нього, у 70-х роках. Головна заслуга у цьому, на думку більшості співробітників ОВС, тодішнього міністра внутрішніх справ Щолокова.
В лави МВС було залучено цілу плеяду професіоналів, в роботі впроваджувалися новітні наукові технології. Але піднесення міліції не забезпечувало відсутність злочинності та скоєнь резонансних злочинів. Генерал-майор внутрішньої служби Дмитро Дорчинець пригадує багато подібних історій. Одна з них про теракт у Хустському районі. Мешканка одного з сіл отримала посилку з Франківщини, адресовану її чоловіку.
Йдучи додому, зайшла до дитячого садку, в якому працювала. На щастя, жіноча цікавість не взяла верх, і пакет не був розкритий поруч з малечею. Це зробив чоловік, вже вдома. В посилці детонувала вибухівка. Бідолаху вбило одразу. Дах від ударної хвилі піднявся на півметра. Такого резонансу ще не було…
Оперативники провели колосальну роботу. Виїхавши до Івано-Франківська, було встановлено всіх людей, які стояли того дня у черзі поштового відділення. Уявити лишень: без камер спостережень і сучасних технічних засобів! Серед усіх, звернув на себе увагу чоловік з перев’язаним пальцем, який попросив випадкову студентку підписати адресу.
Ним виявився мешканець закарпатського Вишкова. Не знаючи, як подолати ревнощі до своєї дружини, до якої залицявся його начальник, поїхав спеціально до Франківська, і звідти надіслав смертельну посилку. Так знайшли терориста, яким виявився сусід загиблого.
Звільнені протягом доби
Стабільність, забезпечена Щолоковим, похитнулася після смерті Брежнєва. Але престиж роботи в міліції залишався високим. В той період починав свою кар’єру нинішній начальник УМВС України в Закарпатській області, генерал-майор міліції Віктор Русин. Ставлення до міліції як з боку держави, так і громадян було позитивне. Більшість людей йшла у міліцію за покликом. Пригадує: ще у 5-річному віці заявив батькам, що стане начальником міліції. Вони щиро з того сміялися. Ніхто в родині й уяви не мав, що виховають генерала…
Коли генсеком став Андропов, питання дисципліни на роботі піднімалися до рівня фанатизму. Сучасники пам’ятають, як міліція разом з дружинниками ходили по місту, заходили в громадські місця, перевіряли документи, і, в разі невиправданої відсутності на робочому місці, вживали жорстких заходів. Влада у такий спосіб добилася не стільки дисципліни, скільки приниження людей.
«У нас були напівжартівливі ситуації, — пригадує полковник міліції Володимир Цанько, — коли працівник міліції, заходячи до чергової частини, ледь відчинивши двері питав: «Я ще тут працюю?» Оперативник не міг зайти в кафе навіть з робочих питань. Якщо з цього приводу на нього надходила анонімка, його могли звільнити протягом 24 годин, як такого, що «не достойно поводився». «Відмитися» від наклепу мало кому вдавалося. У цей період міліція втратила тисячі кращих своїх співробітників.
Всі на фронт статистики!
Початок демократизації Горбачовим приніс колосальні процеси хитання правоохоронної системи з однієї сторони в іншу. Боротьба з самогоноварінням, алкоголізмом змусила багатьох оперативників займатися не своєю роботою. Вимоги досягати непотрібну статистику розхитали стабільний механізм МВС.
Все позитивне, що було до цього, відбувалося по інерції. В той період почалося нівелювання поваги до оперативних служб, натомість зростав авторитет служб бюрократичних, як то паспортно-візового відділу, ДАІ, тощо. Віддані своїй справі працівники міліції розчаровувалися у своїй професії.
На вбивство заради сім’ї
Перебудова і розпад СРСР спричинили дестабілізацію у всіх сферах життя, в міліцейських кадрах, зокрема. Такі умови викликали нестримне зростання злочинності до 93 року. Тоді на злочин йшли не лише сумнозвісні бригадні братки, але й люди, які до кризових часів навіть помислів не мали, що стануть на кримінальний шлях. Додавало це роботи і МВС. Часто боротьба з нею призводила до трагедій.
Володимир Цанько пригадує: «У 94 році загинув начальник ужгородського карного розшуку Микола Баб’як. Увечері надійшло повідомлення про розбійний напад. Він з двома колегами виїхали на місце. За півгодини вийшли на слід злочинців. На Радванці, біля залізниці, почали переслідування. Злочинці відстрілювалися, і влучили в Миколу. Баб’як встиг вистрілити у відповідь. Загинув він і один зі злочинців. Ними виявилися військовослужбовці, які в ті скрутні часи взялися за табельну зброю і пішли здобувати гроші для своє сім’ї».
Подвиг міліціонера Москаля
Про свою історію закарпатські міліціонери пам’ятають. В приміщенні обласного управління МВС діє музей історії закарпатської міліції, створений у 1986 р. Розпочинається експозиція матеріалами про ветеранів та партизан Великої Вітчизняної війни, які брали участь у визволенні Закарпаття, а згодом стали до лав міліції.
Про них розповідають записи їхніх спогадів, фото, особисті речі. Так при вході до музею першим кидається у вічі мундир героя Радянського Союзу Олександра Тканька, який був одним з організаторів міліції на Закарпатті.
Окремо історію закарпатської міліції розповідає стенд з вимпелами та відзнаками. Є стенди, присвячені загиблим міліціонерам. Привертає увагу експозиція карного розшуку — свого часу саме його співробітники першими виїжджали на місце злочину і вживали заходи по його розкриттю.
Надзвичайно колоритним є плакат «Подвиг старшини міліції М.Москаля». Виявляється, міліціонер з таким прізвищем був відомий на всю країну ще у 40-х рр. Старшина міліції Москаль у селі Поляна Свалявського району затримав одразу двох шпигунів, які намагалися перейти кордон. Він отримав медаль «За мужність», а у Москві на його честь надрукували спеціальний пропагандистський плакат.
Із сумом переглядається стенд ліквідаторів аварії на ЧАЕС, куди було відправлено 430 закарпатських правоохоронців. Чимало з них, на жаль, вже не з нами. Відвідувачі також можуть ознайомитися з технікою правоохоронців: першою радіостанцією, транспортом, засобами спецзв’язку та охорони.
Є й чимало зброї: шаблі червоноармійців, катана (японський меч), вилучена під час обшуків, наган, саморобні пістолети, гранати, ланцюги. Можна тут побачити й «досягнення» фальшивомонетників та наркотогровців. Одним словом, музей має досить таки широку експозицію. Бодай одного разу його варто відвідати.
Три крапки?
Спостерігаючи за знайомими міліціонерами, особливо оперативниками, відмічаю для себе складність їхньої роботи – суцільні нерви та навантаження. Але вони про це не говорять. Коли все ж вдається вивести друзів на відверту розмову, дізнаюся, що головне не це... Роздуми Володимира Цанька, на мою думку, найкраще передають все почуте від міліціонерів.
«На органи внутрішніх справ покладено обов’язок відтворення справедливості. Але будь-який злочин стосується долі людини. Це трагедія і злочинця, і постраждалого. Тому на міліціонера покладена складна і важка місія проведення межі в мотивах злочинця, і втратах постраждалого.
Від того, як він врахує перше, співставить з другим, залежатиме, розкриття злочину та міра його компенсуваня. Погони, премії, кар’єрний ріст — це все потрібно. Але головна оцінка — відгуки і ставлення суспільства. Останнє залежить від мистецтва проведення згаданої межі».
Психологи доводять: якщо у людини буде один шанс зі ста, що вона не понесе відповідальність за злочин – вона піде на його скоєння. Таких умов у суспільстві, ясна річ не буває. Тому й професія тих, хто розкриває злодіяння буде вічної. Відтак і історія міліції ще не дописана...
Олександр КОРОБКО, газета "НЕДІЛЯ"
| 
