Маленькими острівцями між автентично українськими селами, огорнуті вербами і потічком Сальви, красуються села Вербовець і Чорний Потік. Перша письмова згадка про Вербовець датована 1246 роком – саме вона вказана на табличці при в’їзді у село.
Інші джерела називають 1251 рік, зазначаючи, що село було започатковано через 9 років після татарського нашестя. Точаться суперечки і довкола походження його назви: одні дослідники вважають, що Вербовець походить від великої кількості плакучих верб, що зростали на території села, особливо вздовж річки Сальви. Та селяни більше схиляються до версії, що назву їх село отримало від славетної родини Вербовці, що проживала тут і мала великі маєтки.
До Вербовецької сільської ради відноситься і Чорний Потік, який згадується у королівських грамотах з 1260 року. Угорськомовне населення села свято береже свої атрибути. Зараз сільський голова Валентин Локовці намагається налагодити дружні партнерські зв'язки із побратимами з Угорщини, тому і взявся перш за все виготовити гербову печатку, якою скріплюватимуть офіційні документи. Затвердили родинну печатку Вербовців, а от для Чорного Потоку повернули із забуття геральдику із зображенням символу – жолудя, оскільки багатством населеного пункту є дубові ліси.
Не забули намалювати ще один символ – чорний потік, від якого і походить назва села. Валентин Андрійович каже, що в давнину тут видобували тверде паливо – дерев'яне вугілля, від якого потік Сальви зафарбовувався у чорний колір. Сільський голова стверджує, що мешканці цих двох населених пунктів різняться між собою побутом.
– За площею Чорний Потік більший за Вербовець, та в останньому більша кількість населення. Всього на території нашої сільради проживає близько 2350 чоловік. Тішимось, що торік у нас народилося більше осіб, аніж померло, – розповідає Валентин Локовці. – Згідно історичних даних, до 1938 року Вербовець знаходився на території Чехословаччини, а Чорний Потік – Угорщини. Зараз нам важко уявити як ці, тепер рідні села, колись розділяв кордон. Відрізняються мешканці населених пунктів не лише побутом, а й характером, ставленням до роботи. Так, у Чорному Потоці люди більш економні, ще й приказка є, що вони навіть сірник навпіл ділять, коли розкладають вогонь.
Тут споконвічно займались садівництвом та вирощували картоплю, а згодом перейшли на вирощування полуниці. Потім цей досвід у них запозичили і вербовчани. У колгоспі більше працювало людей з Вербовця. Оскільки зупинка залізної дороги-вузькоколійки в Чорному Потоці, тож більшість його мешканців доїжджали на роботу у Виноградів. Це село свого часу зажило славу населеного пункту взірцевого порядку, намагаються цей статус підтримувати і зараз. Єдиним болючим питанням наразі є поганий стан доріг. Під час рясних дощів найчастіше підтоплює вулицю Гагаріна. Районне керівництво обіцяло виділити кошти на її ремонт, але поки що обіцянка залишається лише словами.
Вирощують огірки та планують відродити садівництво
Тепер чи не у кожному дворогосподарстві Вербовця вирощують огірки та помідори. Раніше вони красувалися у відкритому ґрунті, а на початку 90-их років почали встановлювати плівкові теплиці. На городах працюють всі, навіть діти змалечку привчаються до труда. Колись у селі було 30 фермерів, а зараз залишилося лише десять. Сіють озимі та ярі зернові. Звичайно, у сьогоднішніх несприятливих кліматичних та екологічних умовах обробіток хімікатами є невід'ємною частиною вирощування овочів, тож люди починають замислюватися над хімічним складом питної води у власних криницях. Адже, можливо, через кілька років вони взагалі не матимуть що пити.
Ми завітали до Андрія Гоздока, який на присадибній ділянці вирощує огірки та помідори у теплицях та відкритому ґрунті. Аби збирати ранній урожай, опалює теплиці дровами. Чоловік каже, що вирощувати огірки вигідніше, адже перший їх урожай реалізував по 20 грн. за кілограм, а помідори – по 10 грн. Тож наступного року садити останні сім'я не планує. Бідкається, що цьогоріч ціна на овочі нижча, ніж торік, а от на засоби захисту рослини та міндобрива навпаки – зросла. Огірки Гоздоки вирощують вже 16 років і щороку спостерігають збільшення хвороб, що вражають тендітні рослини.
Ще не так давно на колгоспних землях Вербовця красувалися родючі сади. Відновити їх взялися сини поетеси з Тячівщини Юлії Драгун – Володимир та Михайло, які дванадцять років тому переїхали на постійне місце проживання у Вербовець. На власних земельних ділянках висадили резистентні сорти яблук, що не потребують хімічного обробітку, аби у перспективі збудувати тут завод по виготовленню екологічного соку. Навіть капличку православну собі збудували, оскільки у селі реформатська і греко-католицька релігійні громади та адвентисти сьомого дня. Володимир каже, батько завжди наголошував їм, що треба йти жити на рівнину, де родючі землі. Звичайно, аби сади заврожаїли і почали приносити прибутки, пройде кілька років.
Така далекоглядна перспектива Драгунів не лякає. Вони сподіваються на хороші результати і радіють, що зможуть у найближчому майбутньому забезпечити робочі місця для односельців. Кажуть, що люди тут живуть щирі, порядні та працьовиті, та й з боку сільського голови і землевпорядника вони відчувають вагому підтримку.
Загалом у обох селах нараховується 10 комбайнів, понад 100 тракторів, а от ручних – у два рази більше. Є і 30 коней з підводами, 180 корів та кози. А от духмяний хліб з МП „Прогрес" Йосипа Фовріша розвозять чи не у всі населені пункти району.
До нового навчального року школа вже готова
„У нас найбільшою проблемою є те, що, закінчивши школу, хлопці та дівчата не можуть здобути фахову освіту через незнання державної мови, – каже Валентин Андрійович. – Окремі школярі ходять по знання у Пушкіно чи Олешник. Незважаючи на те, що і у нашій одинадцятирічці відкрили україномовні класи, батьки все одно сумніваються, що їх діти володітимуть українською на належному рівні, адже на перервах із друзями все одно спілкуватимуться угорською мовою. Ще однією проблемою у нас є будівля дитсадка.
Фінансування державного не було, а власними силами привести його у належний стан ми не могли. За висновками перевірки санепідемстанції дитсадок закрили, тож зараз дошкільний заклад орендує будівлю реформатської громади Чорного Потоку з усім інвентарем". У обох селах нараховується 126 дітей дошкільного віку, а у дитсадку, за словами завідувачки Оніки Гомокі, у двох групах розмістили лише 46 хлопчиків та дівчат.
Колись тут була колгоспна контора, а зараз у пристосованому приміщенні фундамент знань закладають для 270 школярів. Мов у віночку, Вербовецька одинадцятирічка вся у квітах, навіть на канікулах техпрацівниці приходять їх поливати. У класних приміщеннях ще пахне свіжою фарбою та лаком – тут вже готові до нового навчального року. Директор школи Сільвія Савко провела нас у кожен клас: на вікнах тюлі, на вчительських столах скатертини і вази з квітами, у закутку – бачки для сміття, на стінах – тематичні плакати та стенди.
Сільвія Іванівна каже, що вони намагаються створити для учнів домашній затишок, а ті, в свою чергу, підтримують чистоту і порядок, бережно ставляться до шкільного майна. З кожного предмету тут є кабінет, навіть з образотворчого мистецтва. Директор хвалиться, що колектив у них хороший, згуртований. А от молода вчителька малювання Діана Зан на стінах шкільної їдальні намалювала епізоди улюблених казок школярів. Її учні завжди беруть участь у різних районних конкурсах малюнків і найчастіше повертаються додому з нагородами. За естетичним оформленням та затишком Вербовецька ЗОШ входить у число кращих шкіл району.
Директор з понад 30-річним педагогічним стажем тримає все під своїм пильним наглядом та чітким керівництвом. Бідкається, що небагато їх випускників вступає у виші через погані знання української мови. Та й цей бар'єр подолають, адже вже мають п'ять українських класів. У старому корпусі школи зараз навчаються початківці. Тут є шкільний музей та гімнастичний зал, встановлено більярдний стіл.
Екскурсія в „Джунглі"
З давніх давен роми вважаються кочовим населенням. Це зараз вони осіли і створили цілі етнічні поселення. У Чорному Потоці роми мешкають у селі, а от вербовецькі оселилися на окраїні села, біля лісу. Їх вулицю люди прозвали „Джунглями". У восьми халупах тут мешкає 42 осіб. Дітей багато, та лише троє відвідують школу. На хліб насущний заробляють по-різному: одні жебракують, переважно у місті, інші наймаються до односельців. А колись вони виготовляли для колгоспу вальки, отак і залишилися жити там, де і працювали.
Самотужки збудували собі маленькі хатини, у яких мешкають по 2-3 сім'ї. Екскурсію цим незвичним поселенням для нас провів „єдиний письменний циган на хуторі" (як він сам каже) Олександр Вароді. Це він невтомно пише листи по всіх інстанціях, починаючи від секретаріату Президента, Верховної Ради і закінчуючи органами місцевого самоврядування, відстоюючи права на краще життя своїх побратимів. Хоч їх поселенню вже 45 років, та лінію електропостачання їм проклали лише п'ять років тому. Підключити до помешкань світло спромоглися лише троє осіб.
Олександр знає по імені кожного сусіда. Більшість із них носять прізвище Матей, та є і Форкоші та Богарі, пов'язані вони між собою родинними зв'язками. У кожному будинку або дитина, або хтось із дорослих мають групу інвалідності. Кажуть, що до початку опалювального сезону сільська рада дає їм дрова, але є такі, що продають їх селянам для опалення теплиць, а самі взимку мерзнуть. О. Вароді каже, що всі вони таке екзотичне життя люблять, та все ж плекають надію переселитися з лісу у село, ближче до людей, до цивілізації, аби і їх діти мали змогу ходити до школи і жити повноцінним життям.
|
