|
Із розповіді начальника закарпатського «бомжатнику»
Є в Ужгороді на вулиці Другетів непримітна зовні споруда, розташована у дворику збоку від автотраси на Доманинці. Синя міліцейська вивіска вказує, що це - приймальник-розподільник ГУМВС для осіб, затриманих за бродяжництво. У народі ж цей заклад іменується просто – «бомжатник». Однак мало хто знає, що ця установа з «бомжацькою» назвою не одній людині порятувала життя та здоров’я. Бо потрапляють сюди люди не від доброго життя.
Син утік від батька, дружина – від чоловіка
Долі порятованих міліцією людей, які опинилися в життєвій безвиході, хвилююють серця як читачів, так і самих журналістів. Ще б пак. Молодий житель Рівненської області дев’ять літ тому поїхав на заробітки в Чехію й... пропав із поля зору родини. Хлопця вже похоронили рідні, аж тут прийшла звістка з неблизького Закарпаття: ваш син затриманий в Ужгороді за бродяжництво й перебуває в міліцейському приймальнику. Родичі, котрі приїхали за Сашком, відразу й не впізнали його після майже десятка літ розлуки. Інша історія - не менш зворушлива. Молодий хлопець з Київщини посварився з вітчимом і вирішив втекти з дому, сівши на перший-ліпший потяг. Опинився в Ужгороді, де «бомбував» на вокзалі, доки його не підібрали патрульні й доставили в ПРЗБ. Мати, приїхавши з неблизької дороги за сином, не приховувала сліз і слів вдячності міліціонерам, які не дали пропасти в чужому місті її безпутньому сину. Молода жителька Житомирщини вийшла заміж, але невдовзі після весілля з відомих лише їй причин кинула чоловіка й пішла «у мандри». Заробляла на шмат хліба проституцією, відтак опинилася в циганському таборі аж на Закарпатті, де її і «виловили» міліціонери. І таких історій в історії ужгородського «бомжатника» - зо два десятки.
«У нас в підвалі поселився «бомж»
- Наприкінці жовтня цього року в міліцію надійшло повідомлення від мешканців багатоповерхівки на проспекті Свободи в Ужгороді про те, що в підвалі їхнього будинку поселився якийсь «бомб», - розповідає начальник ПРЗБ ГУМВС України в Закарпатській області підполковник міліції Ремезан Оразкурбанов. - Прибувши на місце пригоди, міліціонери виявили в підвалі молодого хлопця, який, судячи з вимови, був місцевим мешканцем, не приїжджим. Затриманого привезли до нас у приймальник-розподільник. Стан його був, м’яко кажучи, невтішним: весь зарослий волоссям і щетиною, повно вошей на голові, все тілом у гнійних виразках... Що там казати-людину заживо доїдали «трупні» черв’яки!
Довго ми з ним намучилися, тричі на день викликали лікаря, доки поставили на ноги. Це тепер на нього приємно глянути: молодий симпатичний чоловік, до того ж доволі грамотний... Затриманий спершу майже не говорив, лише зміг назватися уродженцем і жителем Ужгорода Андрієм М., 1979-го року народження. Доля добряче потріпала цю людину. Мав сім’ю, виховували з дружиною донечку. Мав непогану роботу - працював у піцерії. Та підвів хлопця безпутній характер, а ще, як то часто буває, зловживання алкоголем. Втратив роботу, врешті-решт дружина вигнала його з дому. Майже рік поневірявся містом, а коли вдарили перші морози, пішов «бомжувати» в перший-ліпший підвал. Два тижні лікарі та міліціонери витягували хлопця практично з того світу. Добре, що сказав про себе правдиві дані (водночас чомусь відмовлявся назвати номери телефонів близьких, що суттєво полегшило б пошуки).
Невдовзі працівники ПРЗБ вийшли на його родичів. З”ясувалося, що мати Андрія свого часу теж вела не зовсім праведний спосіб життя. Кілька років тому жінку зарізали «по-п’яні» її ж товариші по чарці. Батько від Андрія фактично відрікся, має іншу сім’ю й навіть не захотів приїхати за сином, коли йому зателефонували з приймальника. Більш людяними виявилися дядько хлопця Юрій Іванович та його тітка Марія Михайлівна. Вочевидь, цим добрим людям тепер і доведеться опікуватись подальшою долею хлопця: дати нічліг, харчі, подумати про якусь роботу.
Адже не може він постійно жити в міліцейському «бомжатнику» - тут таких, як він, і так не бракує. До слова, сам затриманий під час нашої з ним розмови у присутності міліціонера й тітки був не надто багатослівним. На запитання, як дійшов до життя такого, не знайшовся, що відповісти: мовляв, так сталося... Усе звалював на втрату паспорта, без якого нібито не міг ніде влаштуватись на роботу. І на приятелів, які буцімто обіцяли якусь роботу аж у Криму, та обманули. Зате від пропозиції сфотографуватись на сходах ПРЗБ із тіткою та начальником цього закладу Андрій категорично відмовився: мовляв, у нього в місті багато друзів, буде ганьба, як вичитають про нього в новинці... А де, хлопче, були твої друзяки, коли ти гнив заживо в підвалі?! Зрештою, в автора склалося враження, що самому молодику абсолютно «по-барабану» були й настанови підполковника Оразкурбанова, й заклик схаменутися рідної тітки. І чекає його в майбутньому аналогічна історія. Дай Бог, аби ми помилилися...
«Спасибі міліції за племінника!»
- Так сталося. що Андрій фактично виростав у моїй сім’ї, разом з моїм рідним сином, - розповідає його тітка Марія Михайлівна. - Мав власну квартиру в Ужгороді, котру я ж йому й купила. Але обплутали його якісь аферисти, й видурили від нього це житло. Мав непогану роботу, сім’ю, дитину, але далі вони розлучились з дружиною, й хлопець геть пустився берега. Жив то в мене, то в батька. Роботи постійної не мав. Зловживав алкоголем. Я давала йому гроші, аби мав на прожиття, а він міг пропасти на тиждень-два. Востаннє кудись запропастився на цілих три місяці. Казали, що має якусь співмешканку, живе в неї. Стала я його шукати-ніхто не знає, де він. Аж тут сам Андрій телефонує мені з міліції, й каже, що він тут... Я щира вдячна міліціонерам, особисто підполковнику Оразкурбанову, за те, що порятували життя мого племінника. Бо раніше я й не знала за ваш розподільник. Мабуть, якби не ви, то він і вмер би в тому підвалі...
- Наш міліцейський приймальник фактично залишився єдиним в області пристанищем для таких обездолених людей, - підсумовує нашу розмову Ремезан Оразкурбанов. - Тут їм дають прихисток, годують, дезінфікують, лікують. З початку року таких, як цей Андрій, в мене було вже троє. А з врахуванням минулих років-чоловік 15. Декого по 8-10 років родичі розшукували й вже не чаяли застати живими. Люди їдуть на заробітки за кордон, і далі зв’язок із родичами з якихось причин втрачають. Не маючи роботи й грошей для проживання, потрапляють в тамтешні «бомжатники», навіть тюрми. За кілька років їх депортують до нас, і тиняються по Закарпаттю. Бувало, що навіть колишні міліціонери серед «бомжів» трапляються...
Але випадок з Андрієм М. унікальний тим, що попався нам не депортований з-за кордону заробітчанин, не житель іншого регіону України, а корінний ужгородець. До того ж, родичі його проживають буквально за кількасот метрів від нашого ПРЗБ, всюди шукали Андрія й не відали, що він майже поруч... Мені дивно, що ужгородці майже нічого не знають про наш заклад і те, чим ми займаємося. Але ми й надалі рятуватимемо людей, котрі з різних причин опинилися на суспільному дні. Окрім того, нерідко затримуємо й осіб, які скоїли злочини й переховувалися від правосуддя. Тобто виконуємо звичайну міліцейську роботу.
Іван ГРИЦАН, газета «НЕДІЛЯ»
|
