Закарпаття: Ветерану закарпатської міліції Івану Ільчуку виповнилося 90 літ - 13 Грудня 2009 - НЕДІЛЯ. Перша Закарпатська інформаційна газета

Він народився у буремні післяреволюційні роки. Пережив голодомор 1932-33-го років, був контужений на війні. А потім були 27 літ нелегкої служби в органах внутрішніх справ. Мова - про ветерана закарпатської міліції Івана ІЛЬЧУКА з Хустського району Закарпатської області. Нещодавно йому виповнилося славних 90. Однак і сьогодні, незважаючи на похилий вік та проблеми зі здоров’ям, колишній міліціонер - життєрадісний, вміє пожартувати й сказати щось дотепне.

Важко навіть собі уявити, що народився Іван Якович Ільчук у далекому 1919-му. Про ті часи ми, сучасне покоління, знаємо хіба що з підручників історії. Виріс Іван у маленькому містечку Самгородок Козятинського району, нині Вінницька область. У сім’ї була тоді вже дитина - старша сестра, потім народилося ще двійко. Його раннє дитинство припало на період запровадженої комуністами нової економічної політики. Батькові, інваліду першої світової війни, нелегко було пристосуватися до цих нововведень. Працьовитий чоловік мав трьох коней і доставляв товар у магазини. Вистачало на хліб із маслом, дещо навіть вдавалося відкласти. Однак із введенням сталінської колективізації довелося віддати коней у колгоспну артіль. Добрий господар, звісно, не поспішав розпрощатися зі своєю власністю, але посипалися погрози від тогочасних чиновників, мовляв: не вступиш у колгосп, накладуть податок, а то й в Сибір відправлять! Врешті-решт Яків не витерпів - здав своїх гнідих та весь реманент у колгосп. Це, можливо, й врятувало сім’ю, бо в скрутні 1932-33-ті роки колгоспникам видавали пайок. - У той час в артілі працювали батьки, я та старша сестра, - пригадує Іван Ільчук.

– А ще мати вимінювала одяг, який у нас був, на продукти. Це, мабуть, і врятувало нас від голодної смерті, бо дуже багато людей тоді померло... Костюми, шуби та інше вдавалося виміняти на кілограм-два зерна, висівок чи навіть лушпиння. Неабияким делікатесом був тоді кукурудзяний качан без зерен. Його перемелювали на жорнах, додавали листя буряка – смакота неабияка... Однак батько із своїм підірваним здоров’ям голоду не пережив і в 33-му помер. Довелося Іванові після шестирічки покинути навчання. Доручили хлопцю в колгоспі доглядати коней. Потім перевели на вищу посаду – слюсарем з обслуговування тракторів. А вже згодом він доріс до помічника механізатора.

Прийшла пора йти в армію. Хлопець потрапив у піхотний полк, дислокований в Ростові-на-Дону. Тут, окрім військового вишколу, пізнав чимало нового, адже до цього у великому місті ніколи не бував. Служба давалася легко, бо готувався до неї заздалегідь: загартовувався, бігав, підтягувався на перекладині. Правда, тягнуло у рідні місця, тому рядовий Ільчук з нетерпінням чекав осені 1941-го. Та повернення додому довелося відкласти на кілька довгих і важких років – почалася війна. Одразу на фронт Ільчук не потрапив - бойове хрещення його з’єднання прийняло тільки в листопаді. - Німець нещадно гатив з артилерії, ми несли великі втрати, оскільки не мали ще практичного досвіду ведення бою, - розповідає ветеран.

– Навкруги все перемішалося. Для мене ці події завершилися контузією. Лікування тривало довго. На фронт потрапив Іван лише в 1942-му. Ворог тоді несамовито рвався на Кавказ, довелося відступати. Пекло війни наш герой відчув на собі ще раз: знову контузія. Вибухом бомби пошкодило ліве око, погіршився слух. Далі було тривале лікування. За участь у бойових діях рядового Ільчука нагородили медаллю «За оборону Кавказу». У Сталінградському котлі опинилося чимало фашистів, які потрапили в полон. Їх треба було охороняти, тож частину, в якій служив Іван, перейменували у конвойну, підпорядковану НКВС. Серед військових нагород Івана, окрім численних медалей, є також ордени «Червоної Зірки» та «Вітчизняної війни». Після закінчення війни почалася демобілізація. - Хто мав сім’ю, тих демобілізували одразу, а нам, неодруженим парубкам, довелося служити до 1946 року, - згадує ветеран.

Тим часом почалося встановлення радянської влади в новоприєднаних землях Заходу України. Сюди направляли лікарів, вчителів, інженерів, а також військовослужбовців, які переважно поповнювали ряди міліції. Багатьом Івановим побратимам випало служити на Львівщині, Тернопільщині. Нашому герою поталанило більше, бо потрапив на Закарпаття, де ситуація була спокійнішою і відчувався подих Європи. З Ужгорода для проходження служби його направили в Хуст. Спершу озброєний гвинтівкою Іван Ільчук охороняв вхід в адмінбудинок райвідділу міліції. Згодом доручили іншу ділянку роботи - посаду дільничного інспектора.

Після війни Іван Ільчук спочатку мав намір повертатися у рідні пенати, де жила мати, сестри та інші родичі. - Я навіть тамтешнім дівчатам обіцяв, що повернуся, - хитрою усмішкою посміхається дідусь. – Однак знайшов собі в хустському селі Кошелево дівчину, та тут і зостався. Хоча одружуватись довелося за рапортом. Сувора комісія перевіряла, чи з благонадійної сім’ї майбутня дружина. Моя ж Ганя була з бідняків, у сім’ї їх дев’ятеро. Відтоді вони разом майже 60 років. Іван Якович зранку до вечора знаходився на службі. Злочинів, переважно дрібних, вистачало. Хоча були й пограбунки, крадіжки з магазинів. А якось в селі Колочава сусіднього Міжгірського району вбили всю сім’ю. У Хустському райвідділі транспортом слугувала одна «полуторка». Нерідко доводилося добиратися до місця події на підводі. Невдовзі Іванові Ільчуку присвоїли офіцерське звання молодший лейтенант міліції. Коли ж на початку 1950-х років на Хустщині почалося будівництво гідроелектростанції, його перекинули на Нижньобистрянську дільницю, адже мав досвід з охорони об’єктів. Окремі зі спеціалістів на будівництві намагалися дещо покласти й у власну кишеню.

Та пильний дільничний присікав такі спроби. Його навіть пробували підкупити, але марно. Хоча сім’я міліціонера жила досить скромно. Коли збирали дружин міліціонерів у райвідділі, Ганна змушена була позичати одяг у знайомих. Тим часом тодішній радянський керівник Микита Хрущов затіяв укрупнення районів. Так склалося, що потребувалася додаткова кількість міліціонерів у сусідній Тячівщині. Тут Ільчуку випало працювати у Бедевлі, Добрянському, Вільхівцях та Вільхівських Лазах. Дружина з дітьми залишилася вдома, де було господарство. Міліціонеру житло не виділяли, тож нічлігом слугував робочий кабінет. Згодом, у 60-х роках, почалося будівництво вертолітного заводу в селищі Дубове й потрібно було організовувати його охорону. Тож лейтенанта Ільчука перевели сюди на роботу. Окрім самого селища, яке інтенсивно розбудовувалося, правоохоронець забезпечував порядок у сусідніх Калинах й Красній. - Тоді найважче було моїй дружині, - пригадує Іван Якович. – Вона бідненька «тягнула» на собі все господарство, та ще двоє малих дітей. Мені вдавалося бувати вдома навіть не кожного тижня. Та й то, бувало, приїдеш, побудеш кілька годин – і назад. У Дубовому Іван Ільчук служив аж до 1973-го року.

Вийшов на пенсію капітаном у 54 роки. Потім працював ще охоронником на Теребле-Ріцькій ГЕС. Попідростали діти, тож стало дещо легше. Дружина нерідко виїжджала на заробітки в інші області України. Сини Василь та Юрій не схотіли стати правоохоронцями. У дитинстві бачили, яке то складне життя міліціонера, коли батько рідко вдома. Часто не вистачало хлопчакам його пестощів й уваги. Мабуть, не бажали такого своїм дітям. Тож старший, повернувшись із строкової служби в армії, поїхав з односельцями на заробітки аж в Іркутську область. Згодом там одружився. Закінчивши медучилище, туди ж подався і молодший, згодом теж звив там родинне гніздо.

Тепер у подружжя Івана та Ганни Ільчуків четверо внуків та двоє правнуків. Однак всі вони в далекому Сибіру, а в гості приїхати звідти недешево. Сам ветеран теж давно не бував у місцях, де минуло його дитинство. Там живе старша сестра, якій уже 94 роки. На жаль, кілька літ тому не стало старшого сина. Старенькі в Кошелеві самі, правда, родичі Ганни деколи допомагають їм по господарству. Адже, незважаючи на поважний вік, Іван Ільчук і його дружина, якій тепер славних 78, обробляють ділянку, тримають господарство.

Міліцейського «аксакала» на Закарпатті не забувають. До нього постійно навідуються гості з обласної та районної організацій пенсіонерів та ветеранів ОВС, керівники хустської та тячівської міліції. А нещодавно Іван Ільчук з хвилюванням чекав нової зустрічі - поважних гостей з Ужгорода. Уже зранку прибирав подвір’я, кілька разів перепитував дружину, котра година. І неабияк зрадів, коли в обідню пору на обійстя Ільчуків увійшли начальник закарпатської міліції генерал-майор Павло Кононенко, його заступник Юрій Чубелка, начальник Хустького міськвідділу Андрій Лавришин, його заступники Валентин Кемінь та Володимир Колокол. Зворушливою, теплою і щирою вийшла зустріч генерала з міліцейським ветераном.

Гості навідалися не з порожніми руками. Привезли продуктовий набір, взуття, кожух, інший одяг. А ще очільник закарпатської міліції вручив Почесну грамоту ГУМВС та грошову премію. Отримав ветеран і комплект нової міліцейської форми. Було про що поговорити того дня старійшині правоохоронців Закарпаття із колегами, які сьогодні стоять на стражі правопорядку. Іван Миколайович згадував про свої роки служби, розповідав про війну, цікавився, як служиться тепер, та... веселив присутніх дотепними жартами і анекдотами. Не обійшлося й без «наркомівських» 50 грамів.

Така активність у його поважні літа викликала білу заздрість у присутніх. - Ніколи вже й не думав, що зустрінуся з генералом. Коли побачив його на подвір’ї, ніби струмом пронизало все тіло, - схвильовано розповідає Іван Якович. – Так і напишіть, що наш генерал має людське серце і Божу душу. Незважаючи на те, що у нього багато турбот на такій посаді, приділив мені стільки уваги. Після спілкування з головним міліціонером краю я ніби на десяток років помолодшав. Щире йому спасибі за це!

Та й наші ветерани Петро Бронтерюк і Федір Липчей не забувають за мене. Пізніше жителі вулиці не давали спокою дідусеві, все випитували: хто ж це в нього гостював. А старенький гордо відповідав: сам начальник обласної міліції! - Така акція – неодноразова, -- зауважує начальник ГУМВС України в Закарпатській області генерал-майор міліції Павло Кононенко. – Я дав вказівку напередодні Дня міліції України провідати наших ветеранів у всіх районах області. При цьому необхідно надати їм відповідну допомогу. Ніхто з наших колишніх колег не повинен залишатися забутим. ...Минають роки. До старих болячок додаються нові. Торік здоров’я Івана Ільчука підкосив інсульт.

Три доби лежав він без свідомості, але зібрав усю свою волю, мов у молоді роки, і переміг хворобу. Про таємницю довголіття веселий дідусь розказує у своєму стилі: «Не палити, небагато горілки пити, та за чужими молодицями не ходити»... - А всі свої дієти я, мабуть, витримав ще під час голодомору та на війні, - резюмує ветеран. Батьківщина гідно оцінила його ратні звитяги, нагородивши трьома орденами та понад двадцятьма медалями. Уже за часів Незалежності полковника у відставці Івана Яковича Ільчука нагороджено орденом «Богдана Хмельницького».