Ця дата і є днем народження нині діючого абразивного заводу – з вересня 1996 року закритого акціонерного товариства.
Першим керівником підприємства призначили Гейзу Сийкельгіді. У наступні роки директорами заводу були Є.Кац, В.Машков, І.Бокотей, В.Карабіньош, В.Дубішко, І.Половка. Головними інженерами працювали Р.Лаврович, В.Борисов, М.Білинець, І.Половка, Ф.Чийпеш.
Пам’ятна дата і люди, які за нею стоять, стали доброю нагодою для інтерв’ю з нинішніми керівниками підприємства – головою правління ЗАТ «Іршавський абразивний завод» Єгором Репецьким та виконавчим директором Іваном Половкою.
Єгоре Станіславовичу, ви на Іршавщині, так би мовити, людина нова. Тому давайте знайомитися…
— Я народився в Києві, в сім’ї викладачів. Мати — викладачка англійської мови. Батько — фізик, професор, доктор наук. Працює в Київському Національному університеті ім. Тараса Шевченка.
У 1994 році я закінчив фізфак цього вузу. Опісля навчався в аспірантурі інституту фізики Національної академії наук України, захистив дисертацію, став кандидатом фізико-математичних наук. Спочатку працював техніком на науково-виробничому об’єднанні «Квант», відтак учителем фізики в школі №14 Києва, звідки перейшов на роботу у Верховній Раді України помічником консультанта народного депутата Анатолія Матвієнка. Далі став заступником міністра у справах сім’ї та молоді, директором представництва ВАТ «Запорізький абразивний комбінат» в Києві, керував сектором інформаційного та аналітичного забезпечення, радником голови правління Запорізького абразивного комбінату. З 2008 року як головний акціонер Іршавського абразивного заводу на загальних зборах був обраний головою наглядової ради підприємства, а у 2010 році — головою правління. У своєму житті, а мені 42 роки, я займався і науковою, і громадсько-політичною діяльністю. Дуже допомогло те, що, працюючи директором представництва Запорізького абразивного заводу в Києві, моя робота була тісно пов’язана (тут політика допомогла) з центральними органами влади, бо це велике підприємство, найпотужніше в Європі з виробництва абразивних матеріалів.
Ваша біографія багата в бізнесовому, виробничому, громадсько-політичному плані. Як з цієї вершини оцінюєте стан Іршавського абразивного тепер, коли ви стали основним акціонером? Провели аналіз, що маєте і яких перспектив можна досягти?
— На мій погляд, перспективи у нашого підприємства проглядаються достатньо хороші. Я починав свою роботу на ньому разом із моїм заступником Іваном Половкою. Коли став головним акціонером, якраз розпочалася горезвісна світова фінансова криза, і ми в цей складний період входили досить з поганими показниками. Бо попри славетну історію Іршавського абразивного, якому 28 січня виповнилося 65 років, на українському абразивному ринку його продукція не була відома. Це пояснюється тим, що в Радянському Союзі вона в основному йшла на Урал, у Сибір, а в Україні підприємства мало були обізнані зі специфікою нашого заводу. Відповідно дуже сильно страждав збут, тобто не було замовлень і не було що збувати. Це перше.
Друге. На жаль, у нас дуже застаріла матеріально-технічна база, яка вимагала постійного технічного обслуговування. Але в цьому є і позитивний, і негативний моменти. Негативний, бо в цих умовах дуже важко робити якісну продукцію, натомість завдяки зусиллям мого колеги Івана Половки збереглася інструментальна база. Тут працюють люди, які вміють робити те, що в Запоріжжі купується готове і за великі гроші (пресувальні форми). А в Іршаві це виробляється власноруч, і якість аналогічна. Для порівняння скажу: один роторний прес, який працює на Запорізькому комбінаті, коштує близько 1 млн. євро, і все, що з цим пов’язано (мікроклімат, прес-форми для преса), – дуже дорогі речі. У нас в сотні разів це все дешевше. І хоч один роторний прес може замінити 52 наших, проте ми на цьому застарілому обладнанні виробляємо продукцію високої якості, що підтверджується попитом. Але це сьогодні така картина. А перед фінансово-економічною кризою, наші склади були забиті продукцією, яка не мала попиту, бо була зроблена і за старими стандартами, і на спецзамовлення, від яких багато хто відмовився. Було важко. Але поступово ми все-таки розкрутилися, знайшли споживачів, розпродали готові вироби, знайшли нових споживачів. Основними з них в Україні є приватні будівельні компанії, найбільшим же нашим ринком став харківський.
Поряд з цим ми уклали угоди з підприємцями, що працюють на торгово-промислових ринках України. Завдяки цьому наша торгова марка стала відома, і ми вступили в цей новий рік з дуже високими, як для січня, показниками. На сьогодні маємо замовлень на майже 90 000 грн. товарної продукції. Тому вдвічі наростили обсяги виробництва. Оптимізували штат наших працівників, який був непомірно роздутий — багато хто ходив на роботу кілька днів на місяць. Розрахували все так, що в людей тепер є робота повний робочий місяць. Скорочення ж в основному торкнулося інженерно-технічних кадрів, натомість зберегли наш робітничий потенціал. Усе це далося взнаки. Якщо товарної продукції ми випустили в 2010 році на 10 млн. грн., то в 2011 плануємо вийти на 18—20 мільйонів. З огляду на це уже найближчим часом, можливо, перейдемо на двозмінну роботу. Разом з тим нині активно працюємо над розробкою бізнес-плану з придбання нового обладнання. Думаємо брати кредит убанку для закупівлі італійських пресів. Наші основні конкуренти — китайські виробники. На жаль, вони завойовують ринок низькою ціною і такою ж… якістю. А основа для абразивного інструменту — безпека. Саме через це наша продукція користується великим попитом. Останнім часом ми помічаємо, що поступово зростає інтерес до нас з боку потужних промислових підприємств, для яких ознака якості — найголовніше.
Єгоре Станіславовичу, приємно, що ви вже знайшли свого споживача. Але щоб втримати його, потрібно розширювати асортимент, оновлювати обладнання…
— Ми маємо дуже кваліфіковані інженерно-технічні кадри. І я вважаю, що їхній інтелектуальний потенціал достатньо серйозний, щоб опанувати нові технології та обладнання. Що стосується асортименту, то нове обладнання, яке плануємо запустити у дію, передбачає виробництво тієї ж продукції, яку ми виробляємо. Відрізні круги — наш основний продукт. На відміну від багатьох інших підприємств ми випускаємо весь асортимент, тобто круги діаметром 900 мм. В Україні їх виробляє тільки наш завод, а їхній основний споживач – «Укрзалізниця». Виробництво досить складне, і ми є лідерами вітчизняного ринку, коли йдеться про такі вироби. Круги великого діаметру, скажу не без гордості, є свого роду нашою візитівкою. Їх важко виготовити, а вони у нас ще й достатньо високої якості.
До речі, нове пресове обладнання ми беремо в розрахунку на випуск кругів від 115 мм до 230 мм, а також для надтонких кругів — від 1 мм до 1.6 мм. У наших умовах останні надто складно виготовити — потрібен спеціальний мікроклімат, спеціальні суміші. Щоб підготувати приміщення під нове обладнання, нам доведеться тільки в систему мікроклімату вкласти близько 1 млн. грн. Йдеться не просто про кондиціонери і нагрівачі. Це — надзвичайно складна технологія, оскільки тонкі круги можна робити тільки на високотехнологічному обладнанні.
Що стосується спеціалістів — формувальників абразивних виробів, то ми можемо готувати їх самі. Співпрацюємо з Іршавським центром зайнятості, з яким уклали угоду про навчання. У нас є кваліфіковані спеціалісти. А в області навчальних закладів, які б готували фахівців за такою спеціальністю, нема. Інженерно-технічні кадри — окрема велика проблема для всієї України. Раніше, в часи Радянського Союзу, працював інститут підвищення кваліфікації кадрів. Він діяв при Запорізькому абразивному комбінаті, де навчали абразивників. У тяжкі 90-ті роки його навчальну базу було зруйновано, і зараз це потрібно відновлювати. Ще дуже хочеться, щоб і зарплати у нас на заводі були більш вагомими. Але просто взяти і підвищити, звісно, не можемо. Гроші треба заробити, бо у нас немає державних дотацій. Що заробимо, те і маємо. Тому як тільки вийдемо на показник 1 млн. товарної продукції на місяць, то можна буде всерйоз говорити про підвищення зарплати на 10—15%. Наступний рубіж – 1,5 млн. Подолавши його, можемо запрошувати молоді інженерно-технічні кадри. А наразі нам треба зберегти свою стару гвардію. Бо, крім Івана Половки, Федора Чийпеша і Олега Поповича, навчати молодняк тут буде нікому. Тому молимося за їхнє здоров’я.
До речі, скільки людей працює на підприємстві?
— 130 чоловік. Середньомісячна зарплата складає 1407 грн.
Усі наші підприємства за радянських часів і у перші роки незалежності мали чималу соціальну інфраструктуру…
— Є пряма залежність між тим, як підприємство дбає про своїх працівників і як воно працює. Але в теперішній ситуації, на мій погляд, вітчизняному виробнику треба максимально полегшити життя. Тоді він зможе заробляти гроші, податкові відрахування з яких підуть на вирішення різних соціальних проблем того чи іншого міста або села.
Місцева влада, схоже, це добре розуміє. Тому я б хотів висловити велику подяку колишньому голові Іршавської райдержадміністрації Василю Устичу за те, що він започаткував нашу плідну співпрацю з районним центром зайнятості, часто збирав наради, на яких були присутній і я, і директор центру зайнятості В.Парада. Ми пояснювали наші кадрові проблеми, а Василь Михайлович допомагав нам їх вирішувати. За його допомоги інформація про нас дійшла до сільських рад, які оточують Іршаву. Це дало притік кадрів. Спільно нам вдалося вирішити і багато інших проблем. Сподіваюсь, що така добра традиція збережеться і надалі. Я знайомий з кожним заступником голови райдержадміністрації, вони були на заводі, на зборах акціонерів, постійно зустрічаємося. Думаю, що і з новим головою РДА легко знайдемо спільну мову.
Іване Васильовичу (підключаємо до розмови виконавчого директора підприємства Івана Половку), ви разом із заводом пережили чимало скрутних моментів. Що найбільше запам’яталося?
— Працюю із 1976 року. Колись у колективі було більше 1000 працівників. Я прийшов, маючи виробничий стаж на Ужгородському механічному заводі. Підприємство ще перебувало на стадії становлення. Тоді директором був Іван Бокотей. Починаючи з 1976 року, ми збудували 2 виробничі дільниці, господарським способом звели корпус. Завод працював за технологією гарячої формовки. Вона низькопродуктивна і дуже шкідлива. Після цього періоду, десь починаючи з 80-х років, почалася стабільна робота. А з початком розпаду Союзу став свідком занепаду заводу. Ми почали зменшувати обсяги виробництва, втрачати ринки збуту. І це мало свої наслідки — не вкладалося нічого в розвиток. За такої ситуації наприкінці 2007 року ми опинилися на межі банкрутства. Тоді працювали 5 днів на місяць, замовлень товарної продукції було обмаль — на рівні 400 000 грн. Залишилися на підприємстві тільки ті, хто вже не міг піти або через вік, або йти було нікуди. І коли Василь Дубішко пішов на пенсію, постало питання: як буде далі? По суті, ми були банкротом. Маючи 400 тис. грн. непогашеного кредиту, 1 млн. 300 тис. грн. боргів по заводу, не могли закупити сировину. Тільки завдяки тим людям, з якими я тоді залишився (заступник директора Володимир Попович, який в той час був начальником цеху шліфшкурки, Федір Чийпеш, котрий очолював конструкторське бюро), прийняли рішення: «Працюємо!».
Були важкі роки, довелося когось образити, попросити піти… Тільки на третій рік відчули прибуткову роботу і навіть трішки підняли заробітну плату.
Зате цей, 2011 рік починаємо впевнено. Якщо дивитися вперед, можливо, нам і не потрібне виробництво кругів з використанням формовочних агрегатів. Розуміємо, що задіявши все своє обладнання, можемо досягти набагато більшого. Треба, одним словом, думати про перспективу. Ми зобов’язані займатися переозброєнням.
Тому така робота ведеться навіть у теперішній скрутний час. Я вважаю, що завод має майбутнє. Продукція, яку ми виробляємо в останні 3 роки, — хорошої якості.
Навіть на обладнанні 80-х років за рахунок організації виробництва та дотримання технологічних норм ми можемо і робимо її такою, яка нічим не поступається виробам Запорізького комбінату, де вже формовка йде із застосуванням сучасних формовочних агрегатів.
Василь ІГНАТ, Василь ШКІРЯ, Михайло ІСАК, Новини Закарпаття
Мукачево.net
