З Наталкою Бабіною, відомою білоруською літераторкою, ми зустрілися на Форумі видавців у Львові. Наступної весни одне з українських видавництв обіцяє переклад книги авторки.
Крім письменництва Наталка Бабіна ще й журналіст незалежної білоруської газети "Наша Ніва". ТСН.ua вона розповіла про те, як в Білорусі продають книжки і про своє українське коріння.
- Розкажіть про ситуацією з книжками в Білорусі. Як держава контролює книговидання і розповсюдження?
- Ситуація з книговиданням у нас віддзеркалює загальний напрямок білоруської держави: контролювати все. І горе не тільки в тому, що в середовищі, де за тебе намагаються визначити все, навіть те, що тобі читати чи писати, почуваєшся як квашеній огірок під гнітом, але і – для мене, найперше - в тому, що держава в Білорусі може називатися білоруською тільки чисто формально. Бо культурна політика держави є виразно антибілоруською, і це добре видно на прикладі книговидання. В нас є декілька державних видавництв і кілька десятків приватних. І в тих, і в інших переважна більшість книжок друкується російською мовою. А ті нечисленні саме білоруські видання – це праці тільки тих авторів, які цілком підтримують владу і теперішню ідеологію. Йдеться не тільки про художню прозу, але і про науково-гуманітарні роботи. Все, що найменш виходить за визначене владами русло, не має жодних шансів бути виданим в будь-якому державному видавництві. Та й недержавному теж: власники бояться як вогню звинувачення в порушенні закону про друк, після чого видавнича ліцензія може бути відкликаною. Крім того, в нас існують чорні списки авторів та видавництв, книги яких монополіст книжкового розповсюдження „Белкнигагандль” просто не бере до розповсюдження під будь якими надуманими відмовками: мовляв, нема попиту, до того ж не сезон, а крім того, миші опанували склади, нема спасу... Я зіткнулася з тим сама і певний час, дурна баба, просто не розуміла, що то за мишача навала, аж доки мені тишком-нишком не протлумачили ситуацію самі працівники цієї установи.
- Чи є якісь законні методи протидіяти цьому?
- Ця ситуація є цілковито незаконною, але протидіяти цьому найбільш ефективно можна, не зачіпаючи тих законів! Всі в Білорусі розуміють, що, приміром, нелояльному до влад автору (чи газеті) нема жодного сенсу звертатися в суд через те, що вони потрапили до чорного списку (чи, як в випадку з газетами, „Белпошта” виключила їх з каталогів). Результат буде нульовий. Не витрачаючи часу та гроші на суди, незалежні газети просто будують свою систему розповсюдження, а автори – шукають інші шляхи потрапити до читача. Десь директори книжкових магазинів на свій страх та ризику беруть їх книжки, попри заборону, десь бібліотекарі ладять зустрічі, часто такі зустрічі ладяться в приватних домах та квартирах... Часто такі зустрічі виглядають підпільними: координатор збирає людей в назначеному місті, а потім веде чи везе в інше, де й відбувається імпреза... І то цілковито виправдана пересторога: були випадки, коли міліція і авторів, і читачів з презентації книги одвозила прямо до відділку. Так відбулося на презентації книжки молодіжного лідера Павла Северинця „Листи з лісу” в Бресті...
Я працюю в незалежній газеті „Наша Ніва” То найстаріша в Білорусі газета, їй 101 рік. Редактором її в свій час був білоруській класик Янка Купала. До свого сторіччя „Наша Ніва” стала видавати серію книжок „Книгарня „Наша Ніва”. Наших книжок так само не бере „Белкнигагандль”. Але ми доходимо до читачів. Точніше, доїжджаємо: навантажуємо багажник легкової машини редактора – й їздимо до своїх читачів. Я полічила перед розмовою з вами: за останній рік таких поїздок було більш, ніж 40. Аби ви бачили, з якою цікавістю люди гортають книжки, купити яких вони не можуть в магазині!
Я відаю, що такі поїздки тепер активно ладять багато хто з білоруських письменників.
- Чи є в Білорусі обмежений інтернет? Чи став інтернет "притулком" для інтелігенції, яка не покоряється владі?
- Поки що необмежений. Поки міністерство друку "вивучає китайський досвід”. Інтернет в Білорусі – найцікавіша частка ЗМІ. Щоб в тому впевнитися, ласкаво запрошую на початок на сайт "Нашої Ніви”.
- В деяких селах у вас розмовляють навіть українською. Чи є в Білорусі взагалі щось українською?
- Кажуть, в Білорусі близько 1 млн. населення говорить українською мовою. Українські говірки поширені на великій Берестейщині. На жаль, тепер вони швидко знищуються під могутнім пресом русифікації. Білоруська влада, яка, видається, і білоруськість ненавидить, ще менш зацікавлена в збережені української – бо, думаю, добре бачать її небезпечний для них потенціал. Так що на території Берестейщини українськість старанно нівелюється. В Брестськім університеті кафедру філології, яка недовго існувала, закрили. Українських шкіл чи класів ніде там немає, хоча цікавість до навчання дітей українською є, зокрема серед інтелігенції.
- Як ви самі навчилися української?
- Я говорю українською з самого дитинства, руській мові мене навчили, як мусила йти до школи. Але тільки у вісімнадцять літ я зрозуміла, що мова моя та моїх земляків – українська. А пишу я українською досить тяжко та з помилками. На зустрічі з земляками в Бресті цією зимою отримала від їх категоричний наказ: щоб наступний роман написала українською! Що ж, будемо старатися!
- Чи розглядаєте ви можливість переїзду в Україну і писання українською, якщо Ваша держава вирішить розправитися і з "партизанськими" методами книгорозповсюдження?
- Розумієте, я буду писати українською незалежно від того, де житиму. Важко сказати, що буде далі тут в нас в Білорусі. Ось тепер у нас відбулися парламентські вибори, котрі ліпше назвати фарсом. Захід їх не признав, і тепер тут чекають нових репресій для незалежної преси та громадянської суспільності... Але поживемо – побачимо. Що до мене особисто, то, звісно, на Україні я відчуваю себе вдома, на своєму місці.
- Кого б Ви порадили в сучасній білоруській літературі почитати?
- Короткевіча. В ньому – концентрат всієї білоруської літератури.
- Ви привозили журнал "Архе". Розкажіть про нього трошки детальніше. Він дуже якісно зроблений, але видається надзвичайно малим тиражем. На чому тримаються такі проекти?
- На намаганнях нормальних людей – науковців, літераторів, читачів – робити та жити незалежно. Повірте, людей, які роблять якісний інтелектуальний продукт, в Білорусі чимало. З їх намагань і повстає "Архе". Але не можу втриматися, щоб не розповісти історію, яка відбулася з останнім номером часопису. Останній номер "Архе" присвячений темі німецької окупації Білорусі під час другої світної війни викликав велику цікавість читачів, бо зроблений на високому науковому рівні, там містяться численні праці білоруських та німецьких істориків, а також рідкісні ілюстрації, які представляють нерадянський погляд на події. А тепер в офіційної білоруської історії панує саме той радянський погляд. Номер дужо швидко розійшовся. І влада теж відреагувала дуже швидко! До друкарні, яка видає часопис, телефонував працівник КДБ, погрожуючи, що "ето бил ваш послєдній номєр”!
Сподіваюся чомусь, то був таки не останній номер!
tsn.ua
|
