Деміург
Володимир Микита – патріарх нашого образотворчого мистецтва, безпосередній учень і продовжувач традицій засновників закарпатської школи живопису. Недарма він був включений до списку «Топ 50. Найвпливовіші люди Закарпаття».
Проте донедавна масовий поціновувач мистецтва знав його творчість переважно фрагментарно. Ситуація змінилася тільки днями, коли до 60-річчя творчої діяльності В.Микити видавництво О.Гаркуші випустило укладений Л.Мельник альбом з репродукціями 173 його картин 1949 - 2008 рр.
Водночас дана книжка започаткувала серію «Палітра Закарпаття». Цікаво, що спеціально для неї було розроблено новий шрифт «Данко». На палітурці – відома картина «Після купання»: дівчина щойно з бані з накинутим на голе тіло овечим кожухом. Така собі алегорія закарпатської душі – біла і пухнаста на перший погляд, але гаряча, аж спекотна зсередини, із бісиками, що так і рвуться на волю.
Альбом відкривається цілою серією портретів, цей жанр надалі супроводжує митця аж понині. Це завжди зображення якоїсь конкретної емоції, причому людина на цих полотнах завжди перебуває у діалозі з навколишньою природою. Особливо показовий «Збір урожаю», де обіграно водночас образи і генеалогічного древа, і біблійного дерева пізнання: велика родина, вилізши на крислату яблуню, збирає плоди. З середини 60-х у творчості митця міцно утверджується і пейзаж.
На ньому наші ландшафти дещо нагадують індійські чи мадагаскарські джунглі, а Карпати – Гімалаї. Це пейзажі сміливих гіпербол, несподіваних поглядів на звичне, химерної папороті. Гори тут цілком живі. Здається, ніби вони здатні ворушитися, сміятися, говорити. Але найбільш характерними для В.Микити є картини-притчі. Скажемо, «Електрифікація», де дерево нібито у здивуванні піднесло до неба гілки-руки, споглядаючи лінію електропередач, прокладену поруч.
Чи «До сонця» – метелик, що стукається об шибку. Написано 1972 року, коли в Україні розгорнулися маланчуківські репресії проти національної інтелігенції, хоч сонце культурного відродження сяяло так спокусливо. Є у митця і наскрізний персонаж – сивобородий і вусатий дід-трудяга з якимись по-дитячому блакитними очима, що кочує з однієї картини в іншу, від однієї роботи до наступної: садівництво, вівчарство, заробітчанство, збирання картоплі.
Тема праці – ключова для найбільш плідного з закарпатських художників. Типовою є картина «Завжди в турботах»: щойно підметена кімната з мітлою на першому плані, і тільки за вікном видніється жінка, що годує курей. Багато етнографічної тематики – народні обряди і свята, замилування селянським одягом.
На картині «Ґанок» дерев’яна веранда, зображена у незвичному ракурсі, служить розкішною рамою для цілого села, що видніється за нею вдалині. Старі хати тут часто нагадують дідів-казкарів. Картини В.Микити – не репортаж про дійсність, а своєрідне мислення зоровими образами, кожний з яких набуває одразу кількох смислів, вступає у діалог з сусідніми і безпосередньо з глядачем.
Практично кожна деталь несе символічне навантаження: свіжо стругане дерево, босі ноги. Або ж «Вікно на Адріатику» – жіноча білизна, вивішена у вікні, мабуть, прибережного готельчику. Маємо справу з художником-мислителем, котрий створив не тільки авторські техніки живопису, а й власну мову, котрою намагається осягнути безмежний світ Карпат.
Цей світ нагадує грандіозну мозаїку з окремих дрібничок: пилка, шухлядка, тарілка, квітка, паркан. Але все вкупі складається у ту дивовижу, котра зветься рідним краєм. Майстер дуже любить зіткнення нового і старого: дерев’яний реманент на фоні трактора чи багатоповерхівка серед хаток. Є просто картини-памфлети, як-от триптих «Плач вічної лози» (1988) про винищені в антиалкогольну кампанію виноградники.
Чи «Кінець імперії» (1989) – розвалюється на шматки красива колона на першому плані, а за нею ледь вгадується дрижання великої похмурої будівлі. З цим же перегукується “Зона” (1990): ягня заплуталось у колючому дроті огорожі, за якою видніються високі гори. Альбом завершується великим фотолітописом та бібліографією на 150 позицій.
Проміжний підсумок великого творчого шляху просто вражає. Аж дивно, що ми навчилися шанувати справжніх майстрів ще за їх життя.
Сергій ФЕДАКА, газета «НЕДІЛЯ»
|
