Декан стоматологічного факультету Ужгородського національного факультету, доктор медичних наук, професор кафедри госпітальної хірургії УжНУ, завідуючий кафедри хірургічної стоматології, Заслужений лікар України 43-річний Юрій Переста відомий Закарпаттю давно. Як лікар – зробив близько двох тисяч операцій. І як науковець – написав п’ять монографій, майже 90 статей та тез, отримав патенти України на 10 винаходів. У 26 років захистив кандидатську дисертацію, в 37 – докторську.
Завдяки людським якостям здобув повагу в людей. Від колег, пацієнтів чула чимало історій, пов’язаних з Юрієм Юрійовичем. До нього звертаються, як до найріднішої людини за добрим словом, за порадою, і навіть за допомогою у скрутні фінансові часи.
Ужгородка Марія Василівна розповідала мені:
- Під час обстеження в Ужгородській поліклініці виявили каміння в моєму жовчному міхурі. Лікарі наполягали на операції. Я страшенно переживала і боялася. Від знайомих почула про хірурга Пересту. Пішла до нього в кабінет і кажу: «Юрію Юрійовичу, мені потрібна операція, і я хочу, аби її робили ви». Операція пройшла успішно, і я почуваюся добре. Професор провідував мене у палаті щодня, і навіть у вихідні. Звертався до мене «пані», при зустрічі подавав руку, а то і – цілував. Жінки у палаті зізнавалися, що такої уваги, як від лікаря, не мають навіть від своїх чоловіків, рідних.
Люди, доля яких зводила з професором, стверджують: «Переста – то надійно. Справа, за яку він береться, приречена на успіх».
Професія хірурга – це важка праця з елементами мистецтва
- Юрію Юрійовичу, в чому вбачаєте зміст свого життя? – розпочинаю нашу ранкову розмову з філософського запитання.
- Зміст свого життя, як лікар, вбачаю у тому, аби допомагати людям. По-друге, - у сім’ї, якою дорожу. Маю прекрасну дружину Ілону й 11-річного сина Юрія-Віктора. По-третє, роблю все для того, аби сина виховати чесним, порядним, патріотом свого краю, який би став гордістю родини, міста.
- Чи подобається Вам бути лікарем-хірургом і як би Ви охарактеризували свою професію?
- Лікарем-хірургом працюю 20 років. Буду відвертим: працювати лікарем-хірургом подобається, бо саме через оперативні втручання рятуємо людей, позбавляємо хворих багатьох недуг. Про свою професію сказав би так: професія хірурга відповідальна, надзвичайно важка, кропітка праця з елементами мистецтва. Важко у психологічному плані, бо часто доводиться оперувати в різних ситуаціях, урґентціях, треба приймати рішення швидко, і ці рішення повинні бути виваженими і правильними. Найстрашнішим є те, коли ми, лікарі, під час операції бачимо, що не зможемо допомогти людині, бо запущено онкологічний процес чи є інші патології, несумісні з життям. Моя мама померла у 56-річному віці від онкологічного захворювання, батько – у 64 роки від інфаркту. Ми робили все можливе, але зарадити горю, на жаль, не змогли.
- Ви зробили майже дві тисячі операцій. Чи пригадуєте першу?
- Першу операцію зробив на апендиктомію. Пацієнтом був чоловік середнього віку. Зізнаюсь: було страшно. Я навчався на п’ятому курсі УжНУ. Оперував під керівництвом доцента кафедри госпітальної хірургії Андрія Івановича Микити, нині уже покійного. Вважаю, що правильним є як тоді, так і тепер, те, що початкуючі хірурги повинні проводити операції під керівництвом старших колег, які в будь-який момент можуть допомогти.
- Вітчизняна медицина іде вперед, розвивається, водночас кількість хворих збільшується. У чому вбачаєте причину?
- Так, кількість хворих на онкологічні та серцево-судинні захворювання щороку збільшується. Дається взнаки генетика, вплив забрудненого зовнішнього середовища, радіація, наслідки аварії на Чорнобильській АЕС, вживання консервантів, переїдання, нераціональне харчування, малорухомий спосіб життя і т.д.
Аби покращити ситуацію, треба займатися профілактикою. Скажу про наші методи роботи. Стоматологічний факультет готує спільну програму з Ужгородською міською радою, згідно якої упродовж року в клініці дентальної дитячої стоматології буде оглянуто 21 тис. дітей Ужгорода.
Бути деканом – це специфіка
- Читаючи Вашу біографію, звернула увагу, що Ви працювали водночас на декількох відповідальних посадах. Майже 10 років завідували відділенням хірургії №1 обласної лікарні, п’ять років були головним хірургом управління охорони здоров’я обласної держадміністрації. Три роки тому очолили новостворений стоматологічний факультет. Як відомо, розпочинати будь-яку справу непросто. З чим довелося стикатися, про що раніше і гадки не мали?
- Ректор УжНУ Микола Веґеш викликав мене і сказав прямо: «Я вважаю, що ти маєш очолити новий факультет, бо його треба створювати на з нуля». Це уявити навіть важко, не те що робити на рівному місці. До будь-якої справи підходжу виважено, відповідально, що і допомогло справитися із поставленим переді мною завданням. 1 вересня 2006 року ми розпочали з однієї кімнати приймальної комісії, де розташували деканат стоматологічного факультету. Крок за кроком ішли вперед, ремонтували, будували, колишню пустуючи університетську їдальню перетворили на затишні аудиторії, кабінети. Створювали не тільки матеріально-технічну базу, а і науково-педагогічний та професорсько-викладацький колектив. На сьогоднішній день маємо дві повноцінні кафедри, 265 студентів на трьох курсах, а завтра будуть уже три кафедри і 350 студентів. Впевнено ідемо вперед.
Бути деканом факультету – це специфіка. Треба добре розумітися в навчальному процесі, в будівництві, в господарських та юридичних питаннях, бо виникають різні ситуації правового характеру, зокрема, відрахування, допуск-недопуск до сесії, академвідпустки. До того ж треба бути хорошим організатором, дипломатом – розвиваємо ж і міжнародну співпрацю. Уже маємо підписані договори із Пряшівським університетом, Кошіцьким медичним факультетом імені Шафарика. Наразі готуємо договір про співпрацю з Дебреценським медичним факультетом.
- Знаю, що до справи Ви залучали викладачів, підприємців, спонсорів, високопосадовців.
- Так, хтось подарував холодильник, хтось – кондиціонер, комп’ютер, спеціальні столи для фантомних класів, стільці. Завдяки тодішньому голові секретаріату Вікторові Балозі добудували другий поверх факультету. Хоча ми фінансуємося з централізованого бюджету Міністерства освіти і науки, але упродовж останніх років на реконструкцію, будівництво УжНУ не отримав жодної копійки. Стояти на місці не можемо, бо кількість студентів щороку збільшується. Тому потрібні нові аудиторії з теплом, затишком, нормальними умовами для навчання, проведення практичних завдань. Це я кажу про прості речі. А загалом у підготовці фахівців стоматологія – одна із найдорожчих галузей у світі. У країнах Євросоюзу підготовка лікаря-стоматолога коштує від 12 до 18 тис.євро у рік.
- Чим це викликано?
- Тим, що, по-перше, підготовка лікарів-стоматологів потребує спеціальної матеріальної бази, спеціальних крісел, аксесуарів, розхідних матеріалів і т.д. По-друге, утримання самої бази потребує великих коштів. По-третє, це висока оплата викладачів. Крім того, лікар-стоматолог проходить всю підготовку, як звичайний лікар, а також спецпідготовку, як дантист. Наші студенти мають на 3-4 предмети більше, як студенти медфаку. Є й такі, що навантаження не витримують. За три роки з числа студентів відраховано 15 чоловік.
- На яку посаду Ви ніколи б не погодилися?
- Ніколи не погодився б на ту посаду, яка не давала б мені працювати, як лікарю-хірургу.
- Ким себе бачите через 10-20 років?
- На все воля Божа. Наразі чітко бачу себе практикуючим хірургом, який допомагає людям.
Найбільша радість – народження сина
- Ким Ви хотіли стати у підлітковому віці і чи збулася Ваша мрія?
- Мрія у людини міняється, у залежності від віку, даної ситуації. Нині у мене мрія така: закінчити те, що почали так важко і складно - дооблаштувати стоматологічний факультет і побачити перший випуск лікарів-стоматологів. Це буде знаковим. Це будуть перші лікарі, які увіллються у роботу Закарпаття, за межами області. І тоді зможемо оцінити, кого ми підготували і як підготували.
Дивлюсь на свого сина і згадую себе. Після спілкування з моїми друзями Юрчик хоче бути то юристом, то пілотом, то космонавтом, то військовим, то міліціонером. Мій товариш подарував йому навіть офіцерську форму. У такому віці дитина ще формується, тому його часті зміни щодо вибору професії мене не лякають. Я, наприклад, хотів бути військовим, потім – водієм, бо ж у 70-ті роки професія водія була престижною, до того ж мене, як і кожного хлопчика, тянуло до машин, хотілося сісти за кермо, мати власного мопеда. Бути лікарем у підлітковому віці точно ще не хотів.
- Що вплинуло на вибір професії?
- Моя бабуся Марія працювала санітаркою в хірургічному відділенні Мукачівської центральної районної лікарні. Часто приходив до неї. Помітив: у медицині є щось магічне – білі халати, швидкість думок, прийняття рішень, злагодженість у роботі. Це вабить.
Коли моя старша на два роки сестра Вікторія поступила на медичний факультет, тоді я зацікавився медициною і вирішив стати лікарем.
- Найбільша удача у Вашому житті?
- (Задумується) Мені важко відповісти на це запитання. Найбільша радість? Тоді можу сказати. Народження сина. Для мене це була найбільша радість. На той час мені було 32 роки. Я пізно одружився, бо був занурений повністю у роботу і науку.
- В якій сім’ї виховалися?
- Я виховався у звичайній радянській сім’ї в Мукачеві. Мама була бухгалтером, батько – інженером, потім став генеральним директором Мукачівського трикотажного об’єднання «Мрія», яке було одним з найбільших в Україні. Колектив був майже п’ятитисячний. Батько був хорошим організатором, тому успішно з усім справлявся.
По нашій Набережній вулиці жило близько 20 єврейських сімей. Всі вони виїхали до США, Австрії, з деякими з них і нині спілкуємося. Як відомо, євреї є прагматиками. Вони вчать бути завзятими, сумлінними, точними і йти до своєї мети. Спілкування з євреями також позначилося на моєму світогляді.
Закінчив середню школу із золотою медаллю, медичний факультет УжНУ – з червоним дипломом, брав активну участь у комсомольському житті університету. Ординатуру та аспірантуру проходив у Всесоюзному науковому центрі хірургії Академії медичних наук Росії в Москві. Там же достроково захистив кандидатську дисертацію по хірургії. До рідного краю повернувся у грудні 1992 року. Адаптуватися було дуже важко. Допомога батьків на той момент була значною, бо на зарплату, яка видавалася купонами-карбованцями, та й то невчасно, лікар не міг вижити. Власного житла не мав, придбати його не було за що. Поселився в сімейному гуртожитку на Митній в Ужгороді. Зрозуміло, що після роботи хочеться відпочити, прийняти душ, а душ то - один на всіх жителів, тому мусиш займати і чекати своєї черги. Через два роки нині покійний ректор Сливка дав кімнату в п’ятому гуртожитку на БАМі, де я прожив майже три роки. А вже після того купив двокімнатну «хрущовку» на п’ятому поверсі, бо вона була дешевша, як на нищих поверхах . Власне житло було для мене величезним щастям.
- Багато Ваших колег іде в політику, в ради різних рівнів. Що скажете з цього приводу?
- Вважаю, що в раду, міську, районну чи обласну, треба іти не з якихось власних амбіцій, а задля того, аби працювати для людей, там займатися економічними обґрунтуваннями своїх пропозицій і т.д. Про депутатство треба думати тоді, коли ти досягнув певного рівня, здобув у суспільстві авторитет і маєш команду, з якою можна працювати і вирішувати питання.
- Якби були міністром, щоб зробили насамперед у галузі охорони здоров’я?
- По-перше, запровадив би бюджетно-страхову медицину. По-друге, підняв би оплату праці медикам щонайменше у три рази. По-третє, відмінив би «урівняйлівку» і запровадив таку систему, коли лікар отримує зарплату за виконану роботу.
- Ви складаєте враження впевненої людини. Чого боїтеся?
- Найбільше боюся зради близьких мені людей, друзів.
- Чи вірите в прикмети, чи маєте талісмани? Що робите перед операцією?
- До забобонних людей не належу, але у деякі прикмети вірю. Якщо перейде чорна кішка, то на підсвідомому рівні відчуваю, що буде щось не те. Думками звертаюся до Господа, аби допоміг у дорозі, у тій справі, на яку іду. Перед операцією також уповаю на Божу поміч.
- Якому відпочинку надаєте перевагу, чи маєте хобі?
- Раніше займався баскетболом, великим тенісом. Через зайнятість та велике навантаження в роботі закинув спорт. Останні два місяці щовечора роблю активні пробіжки. Зрідка приєднується син. З Юрчиком у нас серйозне хобі – риболовля. Їздимо рибалити на Боржаву, Тису, на озера до друзів на Мукачівщину. Зміст не в тому, скільки ми зловимо, а в самому процесі. За ті кілька годин перебування на природі, біля води відпочиваю, набираюся сил.
Тетяна ГРИЦИЩУК, спеціально для газети «НЕДІЛЯ»
|
