|
Петро Мідянка «з усіх боків цікавий чоловік». Його знають, і він для цього майже ніц не робить, окрім того, що пише оригінальні вірші. Як виявляється, деколи і цього буває достатньо. А з-поміж всіляких літературних премій у вічі впадає відзнака зовсім не літературна – лауреат Всеукраїнського конкурсу "Вчитель року-98” у номінації "Українська мова і література”. Нещодавно вийшла збірка поезій Мідянки «Луйтра в небо», і це могло би бути приводом для розмови. Та з розумною людиною кореспондент ZAXID.NET завше знайде про що поговорити.
– Пане Петре, мусимо почати з гарячого, а саме з останньої на сьогодні збірки Ваших поезій "Луйтра в небо”. Знаю, луйтра – це те саме, що драбина чи сходи. Отже, як маємо розуміти цю метафору? І що за тексти зможемо прочитати у книжці? Нові, вибрані…
– Книжка "Луйтра в небо” вийшла минулого року в серії "Бібліотека Літакценту” (я був 2009 року лауреатом премії цього Інтернет-видання). Хоч я близький до метафористів вісімдесятих років минулого сторіччя, про метафорику назви не думав. Це радше асоціювалося з біблійною оповіддю сну патріарха Якова: у небо і з неба була драбина, по якій піднімалися й опускалися ангели. Хоч навіщо безплотним силам луйтра? Вірші я подавав майже з усіх раніше виданих книжок у скороченому вигляді (обмежував обсяг), а також кількадесят недрукованих текстів, трохи есеїстки, словник говіркових слів. Назва продовжила мої традиційні назви: "Фараметлики”, "Дижма”, "Ярмінок”. Раніше цього не можна було робити. Колись у видавничому плані видавництва ЛКСМУ "Молодь” (1987 р.) було два "Пороги” – мій і Павла Мовчана. Отож, маю нарешті томик поезії, який у "братній” Росії дозволено мати Івану Жданову чи Юрію Арабову. Саме з ними в перебудованому Києві був поетичний скандал. Подібно до літературно-критичної полеміки Ярослава Мельника й Миколи Рябчука про метафористів і сповідальників. Бачиш, і тоді був піар, правда, з цензором і "літом”.
– Ви пишете, є помітним учасником сучасного літературного процесу і водночас виконуєте функцію просвітителя у тому сенсі, що викладаєте українські мову і літературу для закарпатських школярів. Власне, хотів би запитати про вчителювання. Чим воно для Вас є? Кажуть, вчитель не тільки навчає, але і сам щось бере від своїх учнів. Що Ви виносите зі шкільних кімнат?
– "Просвітитель” – це дещо старомодно, а от учитель – це сучасно, хоч і не престижно. За 30 літ педагогічної діяльности були різні школярі й різна література. Перше десятиліття припало на "совок”, то я вчив з дітьми такі твори, як "Прапороносці” Олеся Гончара, "Загибель ескадри” Олександра Корнійчука, "Пісня трактористки” й "Партія веде” Павла Тичини. Школярі у піонерських галстуках і з комсомольськими значками вчили сумлінно напам’ять. Однак я їм щось усе казав поза програмою. І мені потім казали випускники, дорослі люди: "Петре Миколайовичу, ви нам говорили правду”. Біда нашої літературної гуманітаристики, що учні всі без винятку мусили писати твори й не знали писати заяв та практичних ділових паперів. Пам’ятаю, я був у журі Всеукраїнської олімпіади з мови й літератури, як один професор вигукнув: "Перше місце вже куплено!”. Також пережив багато перевірок. Один інспектор з Ужгорода розніс мою роботу в районній газеті, а років через десять готував мене на Всеукраїнський конкурс "Учитель року”, який проходив у місті докерів і верф’яників Миколаєві 1998 року. Нинішні школярі, точніше їхні батьки, куди крутіші, ніж вчителі, в яких чоловіки не підприємці й не заробітчани. Є гарні діти, але це мало. Вчитель перед телевізором безсилий, він злидар і невпливовий, на відміну від міліціянта. Хоч і того можуть послати.
– А чи не було ідеї якось прозово описати вчителювання, зобразити там своїх учнів, відтворити колорит? І чи взагалі бралися за прозу? Чи можна чекати від Петра Мідянки "Закарпатської саги”?
– Колись я мав намір зробити прозовий твір про життя сільського інтелігента, десь на рівні повісті, бо романи для мене – це навіть не "Вершники” Юрія Яновського (в новелах), а класична історія жанру. Вже був навіть розпочав і хотів друкувати уривки в часописі "Критика”, але щось мені не пішло. До серйозної прози я виявився не готовим, та й просто не мав часу сидіти з обтяжним твором. Отож, як Ти кажеш, саги не вийшло. І не обіцяю це найближчим часом зробити, для цього треба мати кількарічний повний пансіон, а не пачки контрольних та тематичних, в які мені лізе внутрішкільний контроль.
– Пане Петре, не можу не спитати про Вашу політичну позицію. Деякі літератори висловлювали свої так би мовити сепаратистські настрої з благодійною метою дозволити комусь відділитися, якщо є на то непереборне бажання. Як ставитеся до таких міркувань і чи самі закарпатці вважають себе невіддільною частиною України, а чи могли би з легкістю зробити автономію?
– За той сепаратизм я заслуханий зі студентських авдиторій (а це 70-ті роки минулого сторіччя). Деякі викладачі нас застерігали від сепаратистського свербежу не тому, що була єдина "керівна й спрямувальна”. Певно, хотіли нам передати те, що їм говорили свого часу європейські славісти в Будапешті й Відні. Сепаратизм дістав дієвість з проголошенням незалежности України та різних культурних товариств. Одні "сепаратисти” вчилися зі мною в університеті, інші просто вживали порцію горілки. Мені дарували цілі бібліотеки русинської літератури. Нині покійний професор Іштван Удварі галопував разом зі мною на потяг у Ніредьгазі. Професор Магочій був у мене вдома в горах. В угорському "Лексиконі світової літератури” я зафіксований як карпатоукраїнський поет. У моїй "Луйтрі в небо” Юрій Кох намалював турула (мадярську міфічну птаху) зі старої угорської королівської марки. Ну і що? Ходжу в церкву, де піп, мій однокласник, виголошує про "святую Русь”, а миряни мають давні симпатії до Росії не тільки як до православної держави, а й як до джерела заробітку. Батько якось інфантильно ставився до "січовиків”, коли я його питав про них, він відповідав на мадярський лад "Січ-ґарда” й перераховував покараних селян. Національно свідомим мене зробила наука, історія, література, товариство, з яким я спілкувався, навіть КДБ, яке мене допитувало. Якби всі закарпатці вийшли на вулиці за автономію, тоді б був сепаратизм. Але коли начальник управління культури Закарпатської ОДА публічно на телеканалі Тиса-1 п’є "паленку” з "русинами” й меле боржавською говіркою, а Боржавська долина – це "закарпатський Йордан”, з якого посли Сойму Карпатської України, то "тьфу” на тебе, Юро. І на всю ту "меншевартість”. Мову моєї поезії, до речі, не визнають, як русинську. Їм ще треба аорист і форму двоїни.
– Попросив би Вас розказати про своє господарство. Скільки у вас маржини? Скільки часу потребує догляд за нею? Чи могли би відмовитися від села і переїхати, скажімо, до Ужгорода?
– Маржини, на жаль, після смерти батьків не маю, мама за рік до кончини продала нашу Благолю й ридала за нею, як у новелі Марка Черемшини "Чічка”. На щастя, мене тоді не було вдома. Після мами все спорожніло в карпатському господарському плані. Дружина теж любить тварин, але вона з міста й не знає карпатської традиційности. Я колись бачив, як нині небіжчик Іван Чендей в Ужгороді заходив у ґумових чоботях до свиней і чистив там. Це письменник-класик, що спілкувався з усіма можливими в СРСР та Україні класиками. Я маю свій норов і не люблю, коли за мною поправляють вірші або картопляні рядки, виноградні шпалери, хоч Ізабелла наша не все солодка, бо тут близько полонини-півторатисячники. Ужгород мені ніколи не запахне молодим буковим листям, пожонкою й чабриком у Петрівку, блеянням овець і дзенькотом дзвоників на худобі. В Ужгороді не такий тяжкий білий сніг, як у нас, не таке високе небо, не така сметана. Не хочу туди більше, як на три дні.
– Чи маєте друзів серед письменників? І що для вас означає слово "друг”? Чи є друзі у селі? Як проводите дозвілля?
– Серед письменників маю багато друзів, навіть серед молодих, і не тільки в Україні. Але маю й ворогів, які кажуть, що мідянка – це карпатська гадина. Я після п’ятдесяти років не так уже й лякаюся тих ворогів. У селі спілкуюся з людьми, які мають життєвий досвід, знають історії родів. З тими, що пліткують і бухають, не воджуся. Багато мав і маю гостей зі світу. "Подорожнього в дім прийняти”, – мама настільки в цьому була переконана, що стелила жебракам, продавцям і купцям. Я тому теж навчений. Люблю друзів і Правду (не газету, звісно).
Довідка
Петро Мідянка народився 14 травня 1959 р. у с. Широкий Луг Тячівського району Закарпатської області. Закінчив філологічний факультет Ужгородського державного університету (1982). З 1982 року працює вчителем української мови і літератури в загальноосвітніх школах сіл Новоселиця і Тисолово Тячівського району Закарпатської області. Друкуватися почав із 1974 року. Автор поетичних книжок "Поріг” (1987), "Осередок” (1994), "Фараметлики” (1994), "Зелений фирес” (1999), "Трава Господня” (2001). Учасник поетичних антологій "Вісімдесятники”, "Весни розспіваної князь”, "Звукове письмо”, "Сто років юності”. Лауреат премій: "Благовіст” (1995), Бу-Ба-Бу (1995), літературної премії ім. Ф. Потушняка (1999). Лауреат Всеукраїнського конкурсу "Вчитель року-98″ в номінації "Українська мова і література”.
Поезії П. Мідянки перекладено російською, угорською, англійською, чеською, сербохорватською мовами.
ZAXID.NET
|
