Одна із соціальних мереж, хоча й є стандартним сучасним «пожирачем» вільного часу, дала мені чудову нагоду поспілкуватися з інститутським товаришем, якого заробітчанська доля закинула аж в Ізраїль. Віталій Плакош, працюючи за спеціальністю, доволі незвичною для заробітчан, професійно займається крапельним зрошуванням, тому чи не кожен день стикається із цікавою суперечністю ізраїльської землі — суворою та жорсткою природою і рукотворними оазами, створеними неймовірними зусиллями. В силу цих обставин він увесь час споглядає природу. А в цій частині світу дуже багато контрастів. Варто вслухатися в ту мелодику, яку вкладає Віталій у порівняння місцевої природи зі спогадами про рідний край.
На згадку спадає сентенція із твору Івана Франка "Будяки". Пригадайте, з яким піднесенням студент, повертаючись у рідне село, найперше хотів побачити зелений моріг вигону. Це для нього — фетиш-мрія, адже зелений смарагд рідної природи був для спудея еталоном чистоти та навіював не лише на глибокі роздуми, а й викликав спогади. Реальність виявилася суворішою: вдома, в рідному селі, на нього чекала не зелена "травиця-муравиця", а брутальні й колючі будяки.
Ось так і мій інститутський приятель, повертаючись додому після заробітчанських буднів, очікував після тривалої розлуки з рідним Закарпаттям насититися красою цього краю. А що з того вийшло? Слово Віталію Платошу, українському інженеру з далекого, однак уже безвізового Ізраїлю.
— Занадто радикальні зміни у нашому побуті відображають той стан довкілля, що склався останнім часом. Спливають у пам'яті ті недалекі часи дитинства, коли напередодні Великодня чи інших свят сільська молодь впрягалася у віз, самотужки вивозила відходи домашнього побуту і спалювала їх у належному місці. Було в цьому дійстві щось чаруюче, містичне, та водночас — приємне й потрібне. А якими милими були наші річки та струмки, якою звабливою була ця прохолода води?
Тепер, скажете, часи інші, відходи не ті, та й стало їх набагато більше. Прийшов вік пакування обгорток, пластмас та поліетилену. Але, погодьтеся, це, напевно, не стільки інший вік чи традиції торгівлі, це люди зовсім не ті. Із стрімким розвитком технологій ми перестали піклуватися про себе, чітко відчули, що ось це — наше, а це — спільне. Склотару, яка була в оберті, замінили одноразовими пластиковими пляшками, плетені сітки ("авоськи") та різні текстильні торби, паперові пакети — на необмежену кількість зручних, але "безсмертних" одноразових пластикових пакетів. Усім зручно, крім природи. Але хто в неї питатиме?!
А що ж до ніким не обмеженого, однак напевно контрольованого видобутку річкового гравію? І всім відомої нездоланної, неврегульованої вирубки лісів? Або як вам варварство на рівні Конана-руйнівника: риболовля за допомогою електрошокерів?! На жаль, можна продовжити перелік цих "благ і досягнень цивілізації".
Разом із сім'єю уже десятий рік живемо за кордоном. Це не був наш вибір, а лише данина часу та економічній безвиході. Мільйони таких, як ми, розкидано по чужині у пошуках гідного заробітку й ставлення до себе. Чужина завжди залишається мачухою. Тому думками і мріями ми завжди на батьківщині. Тож нерідко в часи дозвілля розповідаємо тамтешнім мешканцям, нашим новим "господарям", про красу Карпат та України, чистоту рік, п'янке повітря полонин і неповторний смак джерельної води. А тепер думаю, чи не розповідаємо ми іноземцям про мрію, про часи, природу і край, яких уже немає, які ми безповоротно втрачаємо?
Нещодавно, по приїзді на батьківщину, не пізнав своєї рідної річки Тур'ї: вся обміліла, перерита й брудна, вона зустріла нас непривітним подихом жабуриння й болотистого духу. Біля кожної стежки, що виходить до річки, — величезна купа побутового сміття. Коли ж запитав про неї земляків, які зустрічали мене, то відповіддю ще більше вжахнувся: "Прийде велика вода і все забере, так уже було"! "Як добре, що я не привіз своїх іноземних друзів", — перша моя думка. Ото було б що показати і чим похвалитися! А таке бажання, чесно кажучи, у мене визрівало. Та й вони, мої ізраїльські колеги, майже напрошувалися після моїх ностальгійних і захоплюючих розповідей. Можливо, я згущую фарби, бо насправді ще залишились куточки затишку мальовничої природи, п'янкого свіжого повітря, ще не все остаточно загублено. Але те, що ми вже втратили — немов відрізаний пиріг.
Досить торгувати камінням, заповідними ділянками, державою. Занадто розігрався апетит у багатіїв. Проковтнути, бачте, хочуть багато. Чи не застрягне? Історія нашого краю свідчить: це не до добра. Хочеться не то застерігати, не то просити схаменутись і віддати належне природі. Придивіться до інших країв і побачите, як там люди дали собі ради, що роблять, як передбачають і запобігають лиху.
У світі є чому повчитися. Ні, іноземці теж із грішми і можуть щось зробити не те. Не всі німці педанти, і не всі французи вишукані природолюби. Часом дехто теж може "залишити" непомітно папірчика, пляшку чи дрібне побутове сміття. Але система прибирання в містах працює чітко. Ввечері ніби й брудно десь, не прибрано, але на ранок все чисто. Як у казці про Попелюшку. Ще чіткіше працює система покарання та стеження. Поліцейський не пошкодує часу, щоб віднайти екологічного хулігана. А тоді вже йому не позаздриш. До того ж, у селах усе майже як у місті. Вздовж вулиці стоять іменні смітникові баки. Пластикові, чисті, легкі й на колесах. Один-два рази на тиждень спеціальна машина вивозить сміття. Практикується спеціальний поділ відходів на папір, електроніку, пластикові пляшки. Дуже велика увага до елементів живлення та енергозберігаючих ламп: скільки продав, стільки ж віддай на утилізацію. До речі, місцеві жителі розповідають: бізнес зі сміттям тривалий час контролював кримінал. Напевно, вигідно.
Десь тут, поряд, працюють заводи по переробці сміття. Але їх не видно, а основне — не чути за запахом, не помітно через зграї вороння. Там настільки чисто, що проводять екскурсії. А ще звідти прямує продукція: вторинна сировина, будматеріали, побутовий газ та навіть компости.
Може, ми не любимо себе? Приїхав товариш із Донецька, розповідає: "Усе гарно та розкішно, особняки навіть величніші за закордонні, бруківка вистелена, все вичесано, підфарбовано, означено. Моріг, дивні кущі, чудові квіти, тінисті алейки, в декого — й басейн невеликий. А лишень п'ять метрів убік — в ліс, степ або десь на угіддя, ще "нічиї", — і ви побачите повне жахіття: можна ноги поламати, або в калюжах відходів утопитися".
Повертаємося з України. В літаку ділимося враженнями. Літній чоловік англійською нервово скаржиться: "Мріяв відпочити в Трускавці. Усе чудово — і повітря, і "Нафтуся". Тільки чому цю безцінну воду лишень по годинах подають? Хіба людина мусить пристосовуватися до чиновника і його забаганок, а не навпаки? Такого ніде немає — пий, коли хочеш і скільки заманеться. Більше не поїду!!!" Напевно, справді не поїде, а люди, що знаходяться біля нього, теж подумають: "А чи варто?" Маємо величезний потенціал, а проте користуватися ним, на жаль, не вміємо.
Юрій Губені
Джерело: http://zakarpattya.net.ua
|
