Знаний скульптор Богдан Корж працює виключно собі на втіху
Про Богдана Коржа важко писати. Аж надто він багатогранний, тому в оповіді про нього постійно ризикуєш зійти на банальність і заяложені фрази. Але я вирішив ризикнути і розповісти про одного з найвідоміших за кордоном закарпатських скульпторів. Його роботи виставлялися в Угорщині, Словаччині, Сербії, Хорватії, Чорногорії, Єгипті і, звісно, в Україні. Дивує, чому Ужгород заполонили, на мою думку, абсолютно бездарні скульптурні роботи, коли в нас під боком живе майстер міжнародного рівня? Для того, аби зняти пелену таємничості з постаті і творчості Богдана Васильовича, я задав йому кілька запитань:
«Я – скульптор. Крапка»
– Отож, почнемо. Розкажіть трохи про себе.
– Що я можу про себе розказати? Я – скульптор. Крапка. А почав я ним ставати далекого 1952 року в місті Яблонець-над-Тисою в Чехії, де народився. В 1972 році закінчив Ужгородське художнє училище, а в 1978 – Львівський державний інститут прикладного та декоративного мистецтва. Член Національної спілки художників України з 1985 року. В 1997 році отримав обласну премію імені Бокшая – Ерделі.
– А в яких жанрах працюєте?
– Передовсім у жанрах скульптурного портрета, медальєрного мистецтва, скульптури малих форм, садово-паркової та монументальної скульптури.
- Ви згадали, що почали ставати скульптуром ще з дитинства. Що цьому сприяло?
- Там, де я народився, було багато каміння, я виріс, граючись з ним. Це було щось цілком неусвідомлене, але постійне - я не пам’ятаю себе такого, щоб щось не робив, це були дитячі наївні речі, але головне, що вони були: я завжди щось довбав, ліпив. Тоді я ще не знав, що це стане справою всього мого життя.
- В чому ж, як нині модно казати, «фішка» скульптури, її родзинка?
- Засадничою особливістю скульптури є те, що вона, так би мовити, - статична динаміка, вона має передавати і певну зупинку в часі і просторі, і в той же момент рух, пластику думки. Скульптура - це 360 градусів, її можна роздивитися з усіх боків, така собі трьохвимірна реальність. Цим вона відрізняється, скажімо, від малярства, бо художник мазь-мазь за сорок хвилин, потім - гопс! - цвях і на стінку до якогось начальника, а в нього крісло забрали, він і картину забрав, а цвях залишив. Скульптору ж потрібно довго працювати, обдумати витвір з усіх боків, вписати його в архітектурний чи інтер’єрний ландшафт. Зрештою, скульптура - для масового поціновувача, на площах вона стає надбанням історії, створює ауру міста. Скульптура - річ довготривала. А середовище диктує пропорції, величину. Для скульптури важлива цільність форми, ліній, пропорцій. Взагалі, ідеальна скульптура - яйце, куля.
- Ваша скульптура - яка вона?
- Перш за все, я роблю всобі на втіху. Мої твори - це більше символічна скульптура, я прагну, аби вона була зрозуміла всім людям - і українцям, і єгиптянам, і китайцям. Я бачу те, що я хочу робити. У людини ж має бути право співтворчості, право домислювати і уявляти, бачити в скульптурі те, чого в той момент бажає її душа, чого потребує енергетика внутрішнього світу людини. Ідеї моїх робіт близькі кожній людині. Висока ідейність була в СРСР, слава Богу, минулося. Тепер я можу працювати відкрито, робити те, що хочу, а не ховати свої роботи під стіл. Я працюю, як птах співає (Сміється – Авт.).
- А що можете сказати про закарпатську скульптурну традицію, про сучасне середовище?
- Тут дуже давні скульптурні традиції. Ще древні люди робили знаряддя праці, обробляли каміння - це примітивна скульптура малих форм. Традиції професійної скульптури Середньовіччя і Ренесансу слабкі - декілька рельєфів, пов’язаних з архітектурою. Що ж до середовища, то воно розрізнене, скульптори якось «кучкуються». Але творче середовище мене не хвилює, в мене своя «кухня», де я роблю, що мені заманеться.
«Такі речі роблять в Будапешті, Парижі. І, виявляється, в Ужгороді!»
- Чи пам’ятаєте якісь кумедні випадки, пов’язані з вашими роботами?
- Чому ж ні, пам’ятаю. Свого часу я зробив пам’ятник угорському королю Андрашу та його дружині Анастасії, встановлений в королівському угорському місті Тігань. Через декілька років в Угорщині відбувався пленер, нам зробили екскурсію. Ну ось, привезли нас, скульпторів, в Тігань, показують різні пам’ятники. Підійшли ми до скульптури, яку зробив я. Гід каже: «Ось це пам’ятник королю Андрашу й Анастасії роботи угорського невідомого скульптора». Екскурсовод навіть уявити не могла, що пам’ятник угорському королю у колисці мадярського аристократизму міг зробити українець. Вже потім я показав їй кириличний підпис роботи, щоб довести, що це моя скульптура!
- Більшість ваших робіт - за кордоном. Чому?
- Бо там на них є попит. Саме там мене цінують і знають найбільше, звідти - найбільше замовлень. Часто закордонні критики кажуть із величезним подивом: «Такі роботи могли зробити в Будапешті, Парижі. І, виявляється, в Ужгорорді!» А чорногорцям, скажімо, взагалі було дивно, що в Україні є професійні скульптори.
- В такому разі, чи ви не плануєте переїхати за кордон?
- В жодному разі. Ужгород - моє місто, тут мені добре працюється. Зрештою, неважливо, де ти перебуваєш, важливо, що ти робиш, і наскільки це якісно. Свого часу я міг залишитися у Львові, але тут мені значно краще. Я можу творити тільки в Закарпатті, лише вдома.
- А чи важлива для митця освіта?
- Звісно, але головне - самоосвіта, робота над собою. До прикладу, Кашшай не мав освіти, Контратович закінчив школу Ерделі, Свида... Всі вони - самородки.
- Чи є в нас молоді самородки?
- Є досить багато обдарованих, але я виділю найкращих - Цубина, Колодко, Єлізаров. Зараз ці прізвища мало що комусь говорять, але в скорому часі вони стануть відомими, бо заслуговують на це рівнем своїх робіт.
- Ви член Спілки художників. Що це дає і чи варто туди вступати?
- Для таланту і професійної роботи це не дає майже нічого, але це ще і право на майстерню, на участь у різноманітних звітних виставках. Зрештою, можна прекрасно обійтися і без спілки, головне – мати дар, тягу до каменю.
- Читачам, напевно, буде цікаво дізнатися - чи робили ви колись Ленінів і подібну нечисть?
- Був змушений робити, хоча можу похвалитися тим, що зліпив всього трьох Ленінів і одного Дзержинського. За це платили, таким чином я міг годувати сім’ю, за рахунок цих робіт я потім три місяці працював у своє задоволення - але під стіл. Великих, фігуральних Ленінів на Закарпатті не робили, їх привозили з центральних майстерень. Я більше любив ліпити жіночі фігури, навіть запрошував до себе натурниць, хоча професійних в Ужгороді немає.
«Скульптурний стиль Ужгорода – дебілізм»
- Ви живете в Ужгороді, чи не хотілося б вам прикрасити рідне місто своїми роботами?
- Ні. Я маю роботу в замковому музеї - там бюст моєї роботи нашого славного земляка Августина Волошина. А щодо міста... Я не з тих, хто буде ходити по високих кабінетах і випрошувати, кланятися начальству я не буду. Мої роботи мають успіх за кордоном, а тут ще належним чином не оцінені.
- Як би ви оцінили теперішній стан Ужгорода?
- Скульптурний стиль Ужгорода - дебілізм (не плутати з прізвищем відомого скульптора. - Авт.), місто стає нецікавим. Та й місцевим жителям не вельми гордо за ті пам’ятники, що «прикрашають» місто. Але на все свій час, маю надію, що все колись зміниться на краще.
- Ваші еротичні, жіночні роботи - чому вони такі особливі?
- Я передаю жіночність через пластику тіла, лінії. Мої жіночі фігури - без голови, рук, ніг, які в класичній скульптурі є лише придатками - суцільна фемінність, наелектризована еротика.
- Що ж тоді найголовніше в скульптурній фігурі?
- Вважаю, що найголовніше - не вираз обличчя, а хребет. Саме його вигини, міцність свідчать про характер людини, її силу. Недарма його називають ще харизмою.
- У вашій майстерні всі роботи затягнуті ширмою. Для чого?
- Це для творчого процесу. Мені йдеться про те, аби старі роботи не впливали не мене, коли я творю.
- А чи є роботи на замовлення?
- Дякувати Богу, є. Це - хліб скульптора. Останнім часом побільшало замовлень від «нових українців», бізнесменів, це радує, бо люди нарешті зрозуміли цінність авторської естетичної роботи в порівнянні з базарною дешевкою. Але, як людина творча, залишаю за собою право не робити, якщо задум замовника мені не до вподоби.
- Скільки всього робіт ви зробили?
- О, на це питання так з льоту і не відповім. Я робив багато різних речей: пам’ятники, медалі, бюсти, надгробки, статуї, пам’ятні дошки. Всього, напевно, майже тисяча робіт, це з тих, за які не соромно, які дороблені і формують ім’я, бренд скульптора.
- Якими своїми роботами пишаєтеся?
- Ще не зробленими (Сміється – Авт.).
- Які маєте плани?
- Маю багато цікавих ідей, купу ескізів. Мені є над чим працювати. Наразі готуюся до виставки в Києві, монтую, чищу роботи. В листопаді буду мати планову виставку в Ужгороді до свого ювілею - мені буде лише 55 років. Життя - попереду.
- А кого з відомих людей хотіли б зробити?
- Я вже маю Чендея, Волошина. Щоправда, Волошина хотів би зробити більшого - у повен зріст, та поки що замовленння не надходили. Із політиків зробив би якийсь гумористичний шарж. Хотів би Контратовича зробити. А ще з радістю я б зробив скульптуру Скунця. Скунця б я добре зробив.
Розпитував Андрій ЛЮБКА,
газета «НЕДІЛЯ»
|
