|
- Не мала ще і семи, коли поїхала з мамою в паломництво. То була Марія-Повча в Угорщині. Люди розповідали багато історій про дива, зцілення, які тут ставалися з людьми. Пригадую, мама шукала одного священика, для якого привезла якісь документи. Перед весіллям старшої дочки Зіти у 2000-му ішли два дні пішки з Лужанки Берегівського району. Мені було дуже важко іти. Але я просила Господа додати мені сил подолати цю дорогу. З Божою допомогою всі благополучно пройшли її. Загалом у Марії-Повчі побувала більше десяти разів Ще одна важка поїздка була для мене в Левове Словаччини. Піднімалися 3,5 км дорогою до святого місця то стрімко в гору, то вниз. Коли поверталися, побачила великий покров Матері Божої над тією горою. З вірниками часто їздили у Словаччину на духовні зустрічі, реколекції, а також у Німеччину, Югославію, Польщу. В 1992-му з чоловіком були на зустрічі сімей з Папою Римським Павлом Іоаном ІІ. Ми їхали зі словацькими прочанами. Тоді в Україні паломництво ще не було поширеним.
Нині в Україні богомілля набирає дедалі більшого поширення. При парафіях та храмах діє більше сотні паломницьких служб, які щороку організовують мандрівки для десятків тисяч прочан. Люди їдуть до святих місць, шукаючи порятунку від нещасть, зцілення від хвороб або ж із суто туристичної цікавості. В Україні об’єктами паломницького інтересу є лаври – Почаївська, Києво-Печерська, Святогорська. Приваблює прочан також Зарваниця, Унів, Креків, Гошів, Джублик на Іршавщині. Представники греко- та римо-католицьких конфесій часто організовують поїздки до Риму, Ватикану. Не всі бажаючі можуть поїхати у прощі, зокрема міжнародні, бо не всім вони по кишені – затрати чималі.
- Завдяки участі у міжнародних прощах побувала у Франції, Римі, Відні, - розповідає Марта Химинець з Підвиноградова. – Моя дочка – підприємець, то допомагає грошима на поїздки. Чимало моїх знайомих позбавлені такої можливості через відсутність коштів. Пригадую, як покійний наш єпископ Іван Маргітич усіляко сприяв, долучаючи меценатів, спонсорів, аби закарпатці відвідали святі місця світу. Паломники розповідають, що на прощах з людьми часто стаються дива - дехто зцілюється фізично, дехто - духовно.
30-річний ужгородець Роман зізнався, що сім років тому, після п’ятиденного паломництва до Почаївської лаври дуже змінився, родичі та друзі не розуміли, що з ним сталося.
- У мене навіть риси обличчя змінилися. У серці все перевернулося – я полюбив людей безкорисливою любов’ю. Став більш спокійним, врівноваженим, отримав відповіді на багато запитань, які не давали мені спокою, почав заробляти великі гроші. З того часу молюсь і служу Богу. Своїх дітей виховую у найкращих християнських традиціях.
За словами Ганни Людвігівни, паломництво збагачує людину духовно:
- Поїздки по святих місцях для мене – це переміни, порозуміння Божих справ, отримання відповідей на певні запитання. Давно помітила: аби дещо зрозуміти, треба кудись поїхати. Кожна поїздка несе за собою витрати, пожертви, але щось і дає, хоча і не відразу. Аби щось отримати, людині потрібно пожертвувати коштами, часом, ще чимось. З паломництва привожу ікони, свічки, миро, різні пізнавальні книги, духовну літературу. Кожне паломництво для мене є корисним.
Торік 30 травня була в Снятині Івано-Франківщини на посвяті у блаженну Марту Вєцьку. Вона доглядала в шпиталю за хворими у Снятині і там були хворі різних конфесій. Вона ішла в каплицю, а за нею слідувало багато людей, і всі там молилися. Все своє життя Марта посвятила добрим справам, об’єднанню людей різних віросподівань. Бог на світі – один. І Марта це дуже добре розуміла і пояснювала людям. Рівно 27 років тому в мене було весілля. І, видно, у Снятині я побувала саме тоді не випадково. Діяльність Марти Вєцької для мене є близькою. І тоді я зрозуміла, що паломництво організовується задля об’єднання. Серед паломників є люди різних сповідань, і ніхто не говорить - чия віра, конфесія чи церква кращі. Всі єдиною думки – ми ходимо під одним Богом і один у нас спаситель – Ісус Христос.
У жовтні 2005-го у монастирі Святих отців Василіан, що у Малому Березному, відбулася ХІ Міжнародна проща Вервиці за єдність Церкви. Участь у ній брала і я. Тому з вищесказаним пані Ганною повністю погоджуюся. 20 тисяч прочан зі Сходу та Заходу України, Сербії і Чорногорії, Чехії Словаччини, Польщі, Угорщини, Росії, Німеччини, Югославії та ін. країн молились за різні потреби - за одужання рідних, за себе, за Україну, за мудрість її керівників, але найбільше – за єдність Церкви.
Ганна Яцканич вважає, що особиста молитва є найважливішою:
- Ввечері ми молимося всією родиною, читаємо Біблію. У неділю та релігійні свята ходимо в церкву. А я кілька років не працюю, так як попала під скорочення, то ходжу в церкву щодня і приймаю Святе Причастя. Щомісяця іду до сповіді. Відчуваю, що маю потребу в цьому.
Жінка розповідає, що її родина здавна пов’язана з духовним життям, проте зазнала і чимало втрат, випробувань, страждань.
- Моя бабка Олена Варцаба була дуже віруючою християнкою, ходила у піші прощі, читала Псалтир. Радянська влада заборонила греко-католицьку віру на Закарпатті. Але бабка не полишала її. До неї за порадами навідувалися священики, вона їм допомагала. Приїжджав до нас і Мар’ян Поташ зі Словаччини. За ним стежили. Він заходив і до бабки та тітки Марти. 14 травня 1981 року бабка з тіткою та мамою пішли до одних людей в Іршаві читати Псавтир. Коли поверталися, машина наїхала на бабку. Міліціонери напоїли чоловіка з сусіднього села, посадили його в машину, один міліціонер сів за кермо і наїхав на жінок. Тітка відскочила в бік, а бабка не встигла. Хоча бабка і була міцною, але від отриманих травм ранком померла. До речі, днем раніше стріляли в Папу Римського Іоанна Павла ІІ. На щастя, його вдалося врятувати.
Ганна Горзов народилася 12 серпня 1962 року в Іршаві у греко-католицькій родині. Батько був професійним майстром по моделюванню взуття. Мама Ганна працювала на різних роботах.
- Коли дитина приходить на світ, її мають бажати і чекати. А я була випадкова дитина. Мене мама народила четвертою у 38-річному віці. Вагітною перенесла операцію на апендицит. 48-річний батько лежав у лікарні, переніс складну операцію на шлунку. Все йшло до того, що я не побачу світу. Але на все була воля Божа. Після народження мене любили, раділи, що дівчинка. Старшим братам Людвігу та Віктору було 20 і відповідно -12 . У мене було добре дитинство, виховувалась у найкращих християнських традиціях.
У 19 років вийшла заміж за сина священика з Кам’янського – родини товаришували. Закінчила кооперативний технікум в Мукачеві за спеціальністю «Товарознавець непродовольчих товарів». Після народження другої донечки Надії дала про себе знати дитяча травма хребта. Ганна сім місяців лікувалась в обласній лікарні. Була лежачою хворою, права нога почала висихати. На її одужання ніхто не сподівався. Та сталося диво – одна жінка повернула її до повноцінного життя за допомогою народної медицини.
28 березня 1997 року Ганна народила сина Марка. Їй було 35-ть.
- Не планувала ще народжувати. Мала не дуже добре здоров’я, вагітність важко переносила. Дуже боялася, чи пологи пройдуть нормально і чи залишуся жити. Дочки, чоловік заспокоювали мене. Під час вагітності просила матінку Божу взяти під свою опіку новонароджене немовля, якщо зі мною щось станеться. Народженню Марка були всі раді. Мій стан здоров’я та переживання позначилися на його здоров’ї – Марк часто хворіє. Я знаю, що Бог нас любить, бо інакше навіщо повертав би мене з того світу два рази? І за це я йому вдячна і буду служити навіки.
|
