|
10 років тому в Югославії НАТО завершило військову операцію під знущальною назвою «Милосердний янгол»
Новий Сад за свою історію багато що пережив. З Велиміром Паплацком, редактором русинської редакції «Радіо Новий Сад Сербія», їдемо до Новосадського телебачення. З автівки видніється широка стрічка Дунаю, Іришски Венац - найвища вершина Фрушки-гори, колишнього центру партизанської слави під час Другої світової війни. Югослави все життя воювали. Дорогою Велимір розповідає легенду, як під час Другої світової гітлерівці схопили ні в чому невинного мешканця Нового Саду. «Чого ж ви мене катуєте?» - обурювалась жертва. «Ти югослав?» «Так.» «Ось за це й катуємо!» - крикнув гітлерівець. А після Другої Світової юогославів тільки за те, що вони югослави, розпинали вже американці!
Літаки США розпочали бомбардування Югославії 24 березня 1999 року без санкції ООН, Ради Європи. За 11 тижнів військової операції НАТО під цинічною назвою «Милосердний янгол» по території балканської країни нанесли 2,3 тис. ударів по 995 військових і цивільних об’єктах. Велиміра, мого давнього приятеля, я не сподівався побачити живим. Перша бомба впала неподалік поліцейського відділку мікрорайону Клиса, що неподалік його обійстя!
«Бомбардування Нового Саду, - пригадує Велимір Паплацко, - розпочалося несподівано ввечері, коли діти тільки-но повернулися зі школи. Чому несподівано? Бо багато з нас не вірили, що американці відважаться на варварський крок й розпочнуть бомбити Югославію з авіабаз НАТО, що в Італії, Угорщині, Греції, Туреччині та інших сусідніх країнах. Але дивними були ці бомби! При бомбардуванні об’єкти не руйнувалися, а тільки спалахувала пожежа. Ніхто не міг розгадати, що ж то за снаряди? Приміщення відділку поліції згоріло дотла, його архів – ні!»
Іншу, проте, вже блукаючу бомбу, окупанти випустили по військовій казармі «Маєвіца».
Того вечора бомбардуванню американські «янголи» піддали ще кілька важливих стратегічних об’єктів. Хоча бомби не заподіяли великої матеріальної шкоди, проте, страх полонив душу людей: війна, якою так багато лякали американці, почалась! Ще більше навіювало страху незвичне бомбардування: ніхто не бачив літаків, а бомби, наче з того світу, то там, то тут вибухали в місті! Як пізніше з’ясувалось, це були графітні бомби, які американці вирішили випробувати на Югославії.
Тієї ж ночі бомбили військовий аеродром «Батайніца», що неподалік Нового Саду, та інші сербські міста Ніш, Белград, Зазвичай бомбардування розпочиналося після 22 години й тривало до 2-3 годин опівночі. Люди ховалися хто де міг. У підвалах, підземеллі, кюветах. Населення панікувало. «У будь-яку годину ми готові були покинути місто у світ за очі, - розповідає мешканець Нового Саду Звонко Павлович. - Людей опанував страх: коли ж скінчиться це жахіття?»
Між тим під час бомбардування жоден цивільний об’єкт не був зруйнований. Агресор у першу чергу намагався вивести з ладу військові та поліцейські об’єкти, де виготовлялась зброя та інша військова техніка, казарми. Хоча війська ЮНА відразу з початком бомбардування евакували до Фрушкогори. Раптом бомби впали на Новосадську «рафінарію» - один з найбільших у Європі нафтопереробних заводів. Великі місткості, так звані танки, в яких містився бензин, швидко згоріли.
А від тих, де знаходилась нафта-сирець, чорний дим затягнув усе небо на кілька днів. «Це словами не передати! Не було чим дихати, - розповідає Велимір. - Кров ламала скроню. Задушливий туман застелював свідомість. Люди нашвидкуруч готували саморобні протигази, наглухо закривали приміщення, аби хоч на кілька годин надихатись повітрям.
Але від їдкого диму годі було сховатися. Й жодної надії на порятунок! А, була не була: перед смертю не надихаєшся! Й ми, попрощавшись одне з одним, було подумали, що це кінець світу!».
Така ж доля спіткала й нафтопереробний завод у місті Панчев - і вся Югославія залишилася без пального! Ледь загасили нафтопереробний завод, як американці розпочали бомбардування інших об’єктів. Але найстрашніше було за дітей. Вони не відвідували дитсадки, школи. Частину дітей батьки відвезли до сіл, котрі авжеж не бомбили. Адже операція називалась «Милосердний янгол!»
86 днів страху
«Наші діти знаходились з нами , - провадить Велемір. – Хоча могли відправити до Руського Керестура до батьків. Із дружиною вранці відправлялись на роботу, не відаючи, чи ввечері повернемось додому живими. Або чи побачимо живими дітей?»
І так 86 днів одвічного страху. Новосадці вже звиклися до частих сирен тривоги, вибухів авіабомб. Що в будинку часто-густо відсутні електрострум, питна вода, харчі - війна ж бо! Тим часом ворог виводив із ладу особливо важливі об’єкти. Один із них – приміщення «Радіо-Нови Сад», де Велемір працює головним редактором русинської редакції. Крім неї, тут – іще чотири редакції, які ведуть радіомовлення на сербській, угорській, румунській та словацькій мовах. Тобто мовами більшості народів, що населяють автономний край Воєводина.
Одна з випущених ракет зруйнувала вщент радіотранслятор, завдяки якому велися передачі на Близький Схід, де працювали югослави.
«Щодня ми мусили міняти дислокацію радіпередач, - провадить Вели мір. - Однак радіосигнал був слабким. Передачі готували – як на війні: з коліс1 Оперативно інформували слухачів про новини з «фронту» - кількість жертв, завданих бомбових ударів, де можна найдешевше придбати перші необхідні речі, харчі. В яких бомбосховищах порятуватися. Чи буде в помешканнях вода, електрострум. Адже були знищені майже всі електротрансформатори. А напруга струму, що подавалась із великими перебоями, була надто низькою.»
А ворог лютує – бомбить мости на Дунаї! Спочатку – найстаріший, ще з Першої світової війни. Потім – Жежельов. Далі – Свободи. Тож Новий Сад, крім водного шляху, ворог повністю відрізав од Бєлграда. Вже не кажучи, як було тим людям, що мешкали по той бік Дунаю – Митровіці, Фрушкій горі, а працювали в Новому Саді. Військові нашвидкуруч звели понтонний. А там – затори, як у революційному романі «Залізний потік».
Бомба для міністра
Одного вечора Велимір затримався в редакції радіомовлення. Співробітників було небагато. Він прочитав у прямому ефірі новини. Ще одні - належало прочитати опівночі. «Ну, давай, думаю, прогуляюсь, - пригадує Велимір Паплацко. - Тільки вийшов із редакції, як раптом біля кафедрального собору з’являється блукаюча ракета! Ну, думаю, гаплик! Ракета пролетіла повз редакції, й наче кобра для стрибку, спинилась над приміщенням виконавчої ради Скупщини Воєводини. Ще мить – і снаряд зі двору влетів у споруду.»
І такий дзвін шибок довкруж! Але ніхто з нас не міг збагнути, куди ж він влучив? Тільки вранці з новин довідались, що ракета впала на прямісінько на стіл міністра оборони краю! Той, на щастя, був відсутній. Оце так «подарунок» від «янголів»!
Але владна споруда не постраждала. Тільки ба, після трьох місяців вся штукатурка в ній посипалась! Ось така непередбачувана дія графітних бомб: об’єкт палає відразу або виходить з ладу через певний час.
Ату, свободу слова!
Перетнувши Дунай, ми – біля колишнього «ТБ Новий Сад Сербія». Та замість сучасної 12-поверхової споруди-красеня, виконаної у модерному стилі, - згарище! Та руїни й досі не розібрані. Вони – як німий пам’ятник мілітаризму. Хай, мовляв, бачить світ, як «янкі», воювали проти журналістів, свободи слова.
Ця споруда для мене особливо пам’ятна. Ще на початку 90-х років тут я вперше дав у своєму житті інтерв’ю для тодішнього ще ТБ Югославії. Тут працював один із нащадків нашого роду – Мирон Жирош, мій духовний учитель, публіцист, драматург, лауреат двох найпрестижніших нагород колишньої Югославії за досягнення у теле-радіожурналістиці. А редактор Єлена Качмарек та журналіст Павло Рамач влаштували мені екскурсію усіма редакціями цієї величної споруди.
Ворог повністю зруйнував нафтопереробну промисловість та на 40% решту галузей колишньої Югославії. Аби припинити криваву бійню та руйнацію економіки, президент Югославії Слободан Мілошевіч, виконуючи ультиматум НАТО, 20 червня 1999 року наказав вивести сербські війська з Косова. За 86 тижнів військової операції в Югославії, згідно з офіційними даними НАТО, війська альянсу втратили – два літаки, в тому числі – Ф-117, 2 цивільних літаки та 2 вертольоти.
Загинули 2 солдати. Проте, за даними Міноборони Югославії, НАТО втратило 31 літак, 6 вертольотів, 11 безпілотних апаратів і 40 крилатих ракет. ЮНА втратила 33 винищувачі МиГ-21, 11 винищувачів МиГ-29, близько 30 навчально тренувальних літаків Галеб, один штурмовик Ж-22, один АН-26 і три АН-2. Вбито від 350-500 військових ЮНА.
Та найбільших втрат понесло мирне населення Югославії – 2 тисячі загиблих і понад 6 тисяч поранених. Майже 2,5 млн. чоловік залишилося без засобів на існування.
…З Велиміром ми сидимо у кав’ярні, що під фортецею Петроварадин. Під липами й платанами п’ємо турецьку каву. Скрипаль співає про голубий Дунай. Внизу – широченна ріка, наче стомлений воїн, що вийшов зі смертельної битви. Він начебто кинув на землю шаблюку, розправляє груди. Під Жежельовим мостом будівельники розбирають уламки зруйнованих ферм. На фарватері де-не-де поодинокі пароплави.
Ще більш стомленим виглядав Велимір. Геть сідувата його шевелюра на голові час від часу гойдалась від подиху вітру. Він перервав свою оповідь. Йому так хотілося відпочити! Спокійно, під мирним небом. «Ракії!» - гукнув Велимір офіціанта.
Іван ЖИРОШ, спеціально для газети «НЕДІЛЯ»
|
