Через гірське Закарпаття «газова» Росія ось уже майже чотири десятиліття перекачує до країн Європи «голубе паливо». Уздовж і впоперек наш край оперезаний різних діаметрів трубопроводами високого тиску, які споруджувалися у 60-70 роках минулого століття. Особливої біди зазнала закарпатська природа під час прокладання цих магістралей: перекопані гірські потічки перетворювалися у зливні канави, а риба, раки вигибали прямо на очах. Зсуви, осідання ґрунтів, особливо в дощову погоду, провокували й провокують роз¬риви металевих труб.
Між іншим, і недавня пожежа на івано-франківській ділянці газо¬проводу «Уренгой-Помари-Ужгород», яка встигла обрости всілякого роду нездоровими чутками (як і позаминулорічна на Київщині) – аж до теракту, і багаторічної давності вибухи газу між іршавським Лисичевом і міжгірським Репинним, мають один корінь біди – зсуви. І ніякої диверсії тут немає, хоча металева нитка могла тріснути через брак, що також малоймовірно. На трубних заводах вони проходять таку перевірку, до того ж за допомогою лазерного просвічування, що багатьом і не снилося. Найвірогідніше, стався зсув або просідання ґрунту, і тисячі його кубів потягнули за собою стотонну руру. Подібне в нашім краї вже траплялося, і не раз. Че¬рез те, що труба лускає, виникає іскра, якої досить, щоби вмить усе спалахнуло.
Наразі – мова про вибух газу у Дусині, що на Свалявщині, далекого вже в часі 1975 року. Заграва була настільки масивною, що її побачили навіть пілоти, які тримали повітряний курс на Львів, Прагу, Будапешт, не кажучи про жителів довколишніх сіл. Спеціалісти згодом підрахували: природного газу за кілька годин згоріло стільки, що вистачило б для потреб тридцятитисячного міста на рік. Гасити таку пожежу просто неможли¬во, бо газ горітиме до тих пір, доки уся його кількість не вийде з труби й не будуть перекриті вентилі-крани на газоперекачувальних станціях, які розміщені одна від одної за сотні кілометрів.
Є такі і на території нашого краю: найпотужніші у Волівці, на Хустщині та в селі Росош Свалявського району. Згадуючи той випадок 35-річної давності на відрізку газової магістралі в урочищі Бубрики, як день учо¬рашній пам'ятаю, що сталося це вночі наприкінці липня. Я за¬кінчив восьмий клас. Якраз на орбіті мали стикуватися космічні кораблі «Союз» і «Аполлон», і ми усією сім'єю допізна засиділися біля чорно-білого телевізора, чекаючи новин із орбіти. Потім позасинали й спали міцно-міцно – ніч липнева коротка. А прокинулися від страшного й по¬тужного вибуху, од якого земля аж здригнулася, дзенькнуло скло на дверях, попадав додолу посуд із полиць.
Зиркнули у вікна, вони також без скла – багряна заграва освітила все довкола. Спершу подумалося, що горить, не дай Господь, хата, але звідки ж доноситься такий страшенний гул, що переходив час від час у якесь незрозуміле ревіння? Напівсонний батько побіг до дверей, від переляку ніяк не міг відчинити їх: ними, виявилося, так трусонуло, що й ключ випав із замочної шпарини на бите скло. А я хотів було глянути на будильник, але на столі не побачив – він лежав на долівці. Стрілки на циферблаті показували 2 год. 20 хв. ночі. До світанку ще далеко, а на вулиці – хоч мак збирай. Скло з вікон і дверей повилітало умить не тільки в нашому будинку, але й у сусідів. Зі стін ві фантастичної сили вибуху попадали тарелі, рамки зі світлинами, з полиці креденця гамузом полетіли на підлогу горнятка й каструлі, трьохлітровий слоїк із компотом, валялися на землі й інші хатні речі. Коли сім'я вибігла на вулицю, там уже юрмився люд: і дорослі, і малі – ніхто із спросоння не міг уторопати, що горить-гудить-світить-припікає?
Коли б не прихисток гори, вогонь добряче грів би крайні хати, челядь. Порятуватися в такій ситуації – справа безнадійна. З центру Дусина, а село чималеньке, інших його околиць і сусідніх населених пунктів добре було видно, що полум'я піднялося стовпом на цілих 300-400 метрів. Хтось кинув, мовляв, із орбіти може з’їхали космічні кораблі, інші фіглювали, що атомна бомба вибухну¬ла чи вулкан десь неподалік «прокинувся». Заговорили про землетрус. Одна бабця навіть перехрестилася, мовляв, настав страшний суд. Словом, версій виникало чимало. За годину-другу вогонь ослаб і невдовзі й взагалі згас , почало світати, а коли вже корови виганяли на пасло, над селом закружляв вертоліт і сів неподалік місця аварії. Відтак понаїжджало туди різноликого люду, – аж у очах рябіло. Одні були у спецівках-комбінезонах, другі ходили навіть у респіраторах, щось заміряли та запи¬сували, фотографува¬ли, прибули якісь особи у краватках, дава¬ли команди, розмахували руками й сперечалися, а вже під обід сюди почали стягувати аварійно-відновлювальну техніку. Того ж дня крани, трубоукладачі, бульдозери, інша землерийна й зварювальна машинерія вже бралася за роботу.
А довкола – у радіусі 500-600 метрів – геть усе було спалено. Вигоріла земля, обвуглені дерева віддавали гаривом, у багатьох місцях ще димілися кущі, пні тощо. Довкілля нагадувало місячний пейзаж. За кілометр від епіцентру вибуху листя на деревах від надвисокої температури геть зів'яло й пожовкло. З обох протилежних кінців жерла труби «дихали» нагаром. Там, де ми ви¬пасали худобу й збирали гриби, усе нагадувало мертву зону. На тому місці, де тріснула й бабахнула труба, а відкинуло її внаслідок вибуху в неглибоку зворину за метрів 150 від епіцентру вогнища, утворилася глибока вирва. Покручена у баранячий ріг, труба завдовжки 50-70 метрів лежить мертво-замулено і дотепер, зрештою, тон¬ни іржавого залізяччя нікому не потрібні. Та як її витягнути з рівчака?
Латали трубопровід кілька днів. Уже згодом, коли післяаварійні страхіття почали забуватися, мешканці центральної частини села розповіда¬ли, що під час ви¬буху на дахи будинків посипалися пісок, грунт, дрібне каміння – все летіло завдяки еліпсовидному фактору. Один сельчанин тої злощасної ночі вигнав на випас пару коней, і вони так тікали од страху та вогню, що порвали пута. Неподалік вибуху розміщу¬вався колгоспний літній табір, де на нічній прив'язі було кілька со¬тень корів. Біля ясел зосталися дрібонькі телятка, решта тварин порозбігалася на всі чотири боки з ланцюгами на шиї. Пастухи шукали й зганяли їх докупи кілька днів поспіль. Якби табір був ближче до цього страшного місця, перетворилися б на вуглинки й невинні тваринки...
А ще тоді на магістральному міжнародному газопроводі нібито пускали додаткові атмосфери, себто подвоїли тиск, що передбачено правилами, аби переконатися у міцності та надійності сталевої лінії. Такі законом писані перевипробовування проводяться систематично. Тямлю, як за кілька днів перед вибухом уздовж лінії йшли газовики, наголошуючи та попереджаючи, що у відповідний день на трасі перебувати заборонено. Навіть таблички з відповідними правилами втикали у землю. Не знаючи реальної небезпеки, навряд чи хтось би слухався спеціалістів. І ми, малі, також пішли б туди – навіть із-за цікавості, мовляв, а що ж воно таке, це перевипробовування? До слова, внаслідок прокладання труби там утворилася болотяна калабаня, де у спеку ми залюбки купалися. Вибух, вирвавши трубу із землі, висушив її й вона перетворилася у багно...
Наразі постає питання: а якби нещастя сталося вдень, коли на трасі газопроводу паслася худоба, коли люди у своїх справах сновигають через газопровід узад-вперед, коли поруч їздить техніка? Могли бути і людські жертви. На щастя, Бог милував. З цього при¬воду пригадалися інші кілька вибухів, що сталися на Бистрому (неподалік Сваляви), на Ужгородщині, де через недогляд спеціалістів згоріли навіть люди, неподалік село Березники, де газ тоді горів так само, як і на моїх очах того далекого вже в часі 1975 року. Останні пожежі на газопроводах – із того ж самого ряду: намоклий грунт суне на трубу, яка внаслідок ваги змінює своє положення й розривається. Знаємо з фізики, що внаслідок тертя виникає блискітка й газ загорається...
Прикро, що про такі речі не пишемо. Це також сторінка нашої минувшини, яка пов’язана з прокладанням газових магістралей, нафто- й продуктопроводів, електромереж. Слід відверто сказати, що крім добра, газифікація, електрифікація завдали чимало прикрощів довкіллю, природі взагалі. Скільки ж то було вирубано лісів, спустошено луків і пасовищ, отруєно флори, фауни, насамперед риби в річках. Нині всі вони мертві, навіть жаби, і ті перестали квакати, а менші рівчаки і взагалі повисихали...
Михайло ПАПІШ, газета «НЕДІЛЯ»
|