Всесвітньо відомий гітарист із Чехії Степан Рак знайшов на Закарпатті своїх рідних, здавалося би, безповоротно втрачених після Другої світової війни.
На концертах Степана Рака створюється стійке враження, що на сцені грає оркестр, а не один гітарист. Цю особливість виконання відзначають не тільки прості слухачі, а й музичні критики. На кожну композицію С. Рака переповнений зал Ужгородської філармонії реагував бурхливими оплесками, а коли в кінці двогодинного концерту музикант заспівав під гітару «Ти ж мене підманула», глядачі перейшли на овації. Про те, як ця пісня з’явилася в репертуарі С. Рака, я дізнався трохи пізніше...
«РІДНА МАМА ПРИХОДИЛА ДО НАС ЩОДНЯ, БЛАГАЛА ВІДДАТИ МЕНЕ, СТАВАЛА НА КОЛІНА ПЕРЕД ХВІРТКОЮ...»
У Степана Рака не тільки видатні здібності гри на гітарі, а й дуже цікава життєва історія. Його рідна мати, уродженка Закарпаття, в роки Другої світової війни була медсестрою військового корпусу чехословацького полководця Людвіка Свободи. Степан народився 8 серпня 1945 р. в Празі, батько — офіцер танкового корпусу Степан Заколянський — пропав безвісти в останні місяці війни. Коли хлопчикові було вісім місяців, мати вирішила провідати рідних на Закарпатті й залишила дитину на кілька тижнів під наглядом подруги. У Чопі від жінки, що задрімала в очікуванні поїзда, вкрали сумку з документами, а незабаром після цього між СРСР і Чехословаччиною встановили кордон із колючим дротом, тому повернутися до Праги виявилося неможливим. Через кілька тижнів подруга віддала хлопчика в дитячий притулок, звідки його забрала й усиновила бездітна чеська пара Раків. Звернення рідної матері в Червоний Хрест і Посольство Чехословаччини з проханням розшукати сина були безрезультатними. Звідусіль надходили відповіді — хлопчика з прізвищем Заколянський знайти не вдалося. Через три роки рідна мати Степана приїхала до Праги і якимось чином розшукала свого сина. Однак прийомні батьки відмовилися віддати його, а закон був на їхньому боці.
— Один із перших дитячих епізодів, що врізався в моїй пам’яті, це згорблена жіноча постать, яка стояла на колінах перед нашою хвірткою, — розповідає Степан Рак. — Я дивився на неї, а батьки казали: «Йди звідси, синку. Йди до хати...» Мені було тоді три роки, я зрозумів усе набагато пізніше. Це була моя рідна мати, що приїхала з України й просила батьків віддати мене. Вона приходила до нас щодня протягом кількох тижнів, благала віддати сина, ставала на коліна перед хвірткою. Але батьки не віддали, бо дуже любили мене... Те, що я усиновлений, не було секретом. Чудово пам’ятаю, що в дитинстві сусідські хлопчаки не хотіли гратися зі мною й кричали: «Іди геть від нас! Ти чужий, руський. Тебе сюди на танку привезли!» Проблема була і в тому, що ми жили в мікрорайоні Праги, куди нова комуністична влада виселила підприємців, від котрих націоналізувала майно. Для них я теж був символом окупації і це відображалося на ставленні до моїх батьків. Але, незважаючи на все це, батьки дуже любили мене, я згадую їх, як найкращих людей у своєму житті. Пізніше мама розповідала, що вони дуже хотіли дівчинку, але в притулку для усиновлення залишився тільки я. Батькам важко було змиритися з цим і до трьох років мені купували дівочий одяг та іграшки... Вони були простими людьми, робітниками, але коли бачили в мене якісь захоплення, потяги, робили все, щоб розвинути їх. З малих років я дуже любив малювати і мені знайшли викладача живопису. Потім захопився музикою і батьки віддали мене в музичну школу на скрипку. Моїм першим учителем був професор Коза, концертмейстер Празької філармонії. Тобто в мене були дуже сприятливі умови для занять музикою, бо кращого вчителя неможливо було й побажати. Але після смерті професора я втратив інтерес до скрипки і знову повернувся до малювання. Закінчив школу образотворчого мистецтва, тому за фахом я також живописець. На останньому курсі школи мої друзі створили джазову групу. Скрипаль їм був не потрібен, тому я навчився грати на контра¬басі. Але оскільки у дівчат набагато більшим успіхом користувалися гітаристи (на обличчі С. Рака з’являється весела посмішка — Авт.), вирішив навчитися грати на цьому інструменті. Коли вперше взяв гітару, мені було майже 18 років...
Видно, Степан Рак взяв інструмент у сприятливий час. Після школи образотворчого мистецтва він продовжив учитися грі на гітарі у Празькій консерваторії, а далі й в Академії мистецтв. У середині 70-х талановитого випускника, який уже зробив ім’я в себе на батьківщині, запросили на роботу до Фінляндії, де він заснував школу гри на класичній гітарі. Пізніше у Празькій академії музичних мистецтв завдяки С. Раку відкрили окремий курс із класу гітари (до того цей інструмент вивчали лише в середніх музичних школах), а сам він став першим у Чехії професором-гітаристом. Цей титул С. Раку присвоїв особисто президент Вацлав Гавел. Утім, музикант більше відомий не як викладач, а як неперевершений майстер-виконавець. Критики вважають його віртуозом № 1 у всьому світі, підкреслюючи, що С. Рак вміє грати мізинцем правої руки так само, як і іншими пальцями, і своїм виконанням спростовує реальність існування всього лише шести струн і десяти пальців. Степан Рак об’їздив із гастролями понад сімдесят країн світу. Його концертна програма «На славу Коменському» (Vivat Comenius), із якою він виступав і на Закарпатті разом із музикантом Альфредом Стрейчеком, має семимовну версію й нагороджена спеціальною премією ЮНЕСКО. Ось кілька відгуків музичних критиків про творчість С. Рака. Всесвітньо відомий критик Джон Баттон каже: «У світі класичної гітари є погані гітаристи, хороші гітаристи, видатні гітаристи і Степан Рак». Австралійська газета «The Courier» порівнює музиканта з Паганіні в царині гітари. А британський журнал «Classical Guitar» пише: «Можна припустити, що наступне покоління гітаристів буде розглядати С. Рака як одного з великих геніїв нашої епохи»...
— Де би я не був, у яких країнах не гастролював би, мені ніколи не давала спокою думка, що в мене є рідна мама, можливо, брати і сестри, — продовжує С. Рак. — Але про них не було жодної звістки, крім того, я принципово не хотів починати пошуки, поки жили прийомні батьки. Деякі деталі стали відомі лише після смерті матері. Мій друг дав мені її прощального листа, в якому були такі рядки. «Степанку, прости нас, що ми не віддали тебе рідній матері. Ми дуже любили тебе... Твоя рідна мати живе на Закарпатті, її звуть Василина Сливка...» А кілька років тому в мене з’явилася можливість розшукати своїх родичів. Група чеських журналістів поїхала на Закарпаття, щоб зробити матеріал про ветеранів корпусу Людвіка Свободи, і я попросив їх спробувати розшукати й мою маму. Прізвище Сливка на Закарпатті дуже поширене, але журналісти знайшли сліди. Виявилося, що мама вже померла, зате на Закарпатті залишився її син, мій молодший брат Володимир. Спочатку до нього поїхав мій син Ян-Матей — теж гітарист, із котрим ми разом граємо на концертах. А два роки тому, під час моїх гастролей у Києві, я теж нарешті зустрів свого брата. Перед поїздкою в Україну знав, що маю побачити його, але організатори влаштували все так, що ця зустріч виявилася для мене справжнім сюрпризом...
«ШКІРЯНИЙ, ВИШНЕВОГО КОЛЬОРУ РЕМІНЕЦЬ ВІД ВКРАДЕНОЇ СУМКИ З ДОКУМЕНТАМИ МАМА ДОВГО БЕРЕГЛА, Я ДОБРЕ ЙОГО ПАМ’ЯТАЮ...»
Рідний брат Степана Рака по матері Володимир Сливка живе в Хусті. Він колишній водій-«далекобійник», що віддав роботі 45 років і об’їздив майже весь Союз, зараз йому 62 роки. У Володимира є ще молодша сестра Люба, котра живе в Черкаській області. Як з’ясувалося, через кілька років після повернення з Праги Василина Сливка вийшла заміж і народила двох дітей. Однак чоловік незабаром після народження дочки поїхав на заробітки й покинув сім’ю...
— Ми знали біографію мами, хоча вона й не любила згадувати воєнні роки, — розповідає Володимир Сливка. — Кілька разів була поранена, два осколки (один у голові, інший під лопаткою) так і залишилися в неї до кінця життя... Коли в 1939 р. нашу область окупувала гортистська Угорщина, мама, наслухавшись радянської пропаганди про комуністичний рай, спробувала втекти в Радянський Союз. Її спіймали угорські прикордонники, кинули до в’язниці, допитували, били. Я бачив ті каземати, розташовані в підвалі, пізніше в тій будівлі відкрили школу-інтернат... Через деякий час мама знову спробувала втекти разом із групою товаришів, але цього разу їх спіймали радянські прикордонники. Втікачів судили й відправили на заслання в Бузулук (Казахстан). А коли Людвік Свобода почав формувати свій корпус із числа колишніх підданих Чехословаччини, мама записалася туди в числі перших. Казала, що краще померти в бою, ніж у таборі для засланців. Була спочатку санітаркою, потім медсестрою. Познайомилася з офіцером-танкістом корпусу Свободи Степаном Заколянським, від котрого й народила в Празі хлопчика. Після війни неодноразово намагалася розшукати батька дитини, але на всі запити приходила відповідь — пропав безвісти. Про епізод із крадіжкою документів я теж добре знаю. Втомлена мама заснула на пероні в Чопі. Вона сиділа на валізі, а сумку з ремінцем через плече тримала на колінах. Злодій акуратно відрізав сумку, в якій були всі документи й бойові нагороди, і зник. Його так і не знайшли. А шкіряний, вишневого кольору ремінець від сумки завдовжки близько 60 сантиметрів мама довго берегла, я добре його пам’ятаю... Про те, що вона знайшла Степана в прийомних батьків і намагалася повернути, ми не знали. Але мама часто повторювала: «У тебе в Чехії є брат. Я не знаю, де він, як склалося його життя, але відчуваю, що ви маєте зустрітися». Після війни мама деякий час працювала в Хусті в студентській їдальні, потім влаштувалася на фетро-фільцеву фабрику. Була активною, її любили й поважали. Писала вірші й оповідання, які друкували не тільки ужгородські, а й львівські газети. Пам’ятаю, зарплати тоді платили маленькі, тому газетні гонорари були для нас дуже хорошою підмогою. Померла мама в 1992 році...
Першу звістку від брата я отримав три роки тому. Подзвонив викладач Ужгородського Національного університету Іван Медвідь і запитав: «Ви нікого не шукаєте? Або, можливо, знаєте, що вас хтось шукає?» «Це може бути тільки брат із Чехії», — відповідаю. «Дійсно. Вас шукає брат Степан Рак». «Як Рак? Чому? Адже він Заколянський...», — дивуюся. «Був Заколянський, а тепер Рак». Через кілька місяців приїхав син Степана Ян-Матей. Ми багато говорили, він розповідав про батька, розпитував про нас, залишив свої компакт-диски (він теж гітарист). А два роки тому я нарешті побачив і самого Степана. Мені подзвонили з Посольства Чехії й попросили через три дні приїхати до Києва — у Степана якраз були гастролі. Я погодився. А буквально через кілька годин подзвонили тележурналісти з московської програми «Жди меня» й запропонували влаштувати братові невеликий сюрприз — приїхати до Києва на день раніше. Ми так і зробили. У Києві я крадькома з мікроавтобуса спостерігав, як Степан заходить у концертний зал. Відразу впізнав його за фотографією. А після концерту піднявся з іншими глядачами на сцену з квітами. Вручаю йому букет, він простягнув руку, а я замість квітів подав йому свою долоню, потиснув і сказав: «Здрастуй, Степане, я твій брат Володя!» Це такий момент у моєму житті, я нічого подібного раніше не відчував... Степан на секунду завмер, а потім повернувся до залу й вигукнув: «Люди! Я брата знайшов!» І тут же заграв на гітарі щось веселе... «Як ти тут опинився? — запитує потім. — Я ж тебе завтра чекав». «Це сюрприз!», — відповідаю... Після концерту ми гуляли Києвом, вечеряли разом із послом у ресторані. Хтось попросив заспівати українську пісню і ми з дружиною затягнули: «Ти ж мене підманула!» А Степан одразу підібрав акомпанемент на гітарі. З тих пір він постійно грає цю пісню на концертах в Україні...
Про свою рідну сестру Любу Степан дізнався ще три роки тому, але вперше зміг побачити її тільки тепер, наприкінці травня, коли приїхав на Закарпаття. Знаменитий гітарист дав кілька концертів у Ужгороді, Хусті й Мукачеві, відмовившись при цьому від гонорару. А потім поїхав у гості до брата в Хуст і побував у рідному селі матері Олександрівці.
— Степана зустрічало дуже багато людей, — каже Володимир. — Адже в нас велика рідня. Були й інші люди, практично все село. В Олександрівці є знаменита дерев’яна церква, побудована без єдиного цвяха, то всі бажаючі побачити мого брата не помістилися в ній. Степан зіграв у церкві «За здравіє», потім вперше побував на могилі матері. Ми залишили його на деякий час одного... А наступного дня брат уже змушений був повертатися до Праги, щоб летіти звідти на гастролі в Іспанію. Утім, тепер ми будемо підтримувати зв’язок, бачитися частіше. Степан уже запросив мене до себе в гості, шкода, що закордонного паспорта поки немає...
У Степана й Володимира трохи різні постави, зате схожі риси обличчя. І не тільки. Виявляється, музика займає важливе місце і в сім’ї Сливки. Рідний брат Василини свого часу був викладачем у музичній школі. Обидва сини Володимира грають на кларнеті, а сам він колись грав у духовому оркестрі на трубі. Буває, й тепер дістає з футляра інструмент. Генетична спільність очевидна.
— Якщо припустити, що прийомні батьки віддали би вас рідній матері, як, думаєте, склалася би ваша доля — чи стали би ви відомим музикантом? — в кінці інтерв’ю трохи провокаційно запитую Степана Рака.
— У мене в житті такий девіз — слова «якби» не існує, — відповідає мій співрозмовник із посмішкою. — Тому я переконаний — усе, що сталося, так і мало бути, а не інакше... Я щасливий, що розшукав своїх рідних, зустрів брата й сестру, побував на могилі матері. Це моя рідня, моя кров... Родичі подарували мені вишиванку і я буду одягати її на кожен свій концерт в Україні. Я знайшов на Закарпатті свою малу батьківщину, відчуваю себе тут, як вдома, і це чудово. Це просто фантастичні відчуття!..
P.S. Разом зі Степаном Раком на Закарпаття приїжджав і академік-україніст із Пряшева Микола Мушинка, котрий нещодавно закінчив писати про знаменитого гітариста книгу українською та чеською мовами. Вчений вважає, що книга в першу чергу має бути опублікована українською, однак для її видання, на жаль, поки що немає грошей.
|
