|
У брежнєвські часи всі чітко знали: Перше травня – це святом Міжнародної солідарності трудящих, а тому у цей день належить зранку зібратися разом із членами свого трудового колективу, прийняти по сто грамів, пройтися перед трибунами, на яких стоять партійні бонзи, прокричати «ура!» цим самим бонзам, пронести повз них портрети членів політбюро та прапори союзних республік, прийняти ще по сто грамів, а потім розійтися невеликими компаніями, щоб до тих двохсот грамів додати ще стільки, а можна і більше. От така була солідарність трудящих.
При цьому хтось, звичайно, примудрявся її порушувати, тікаючи на дачу чи у село до батьків – копати город, – але загалом міжнародну солідарність радянські трудящі виявляли приблизно так. Із певними варіаціями, залежно прийнятої «на груди» дози і від погоди, яка могла зашкодити заходам на природі.
«Робітнича Пасха» на теренах України
Насправді Перше травня за походженням – зовсім не комуністичне, а соціал-демократичне свято. 1889 року установчий конгрес Другого Інтернаціоналу ухвалив рішення про відзначення 1-го травня як дня міжнародної пролетарської солідарності. 1890 року робітники Німеччини, Франції, Бельгії, Австрії, Польщі та низки інших країн уперше провели першотравневі святкові заходи. Це була вагома маніфестація політичної самостійності соціал-демократичного руху, підтриманого профспілками, його здатності захистити інтереси найманих працівників, які на той час становили більшість населення розвинутих країн.
На українських теренах Перше травня почали святкувати одночасно з усією Європою – того ж 1890 року зібралися на мітинг львівські робітники. На підавстрійських землях Першотравень відзначався легально як день пролетарської солідарності. А от на підросійській Україні, за відсутності демократичних свобод, робітники мусили маскуватися, і нерідко маївки проводилися у формі великодніх зібрань на природі – з частуваннями, гармошкою, співами, танцями. У спогадах сучасників можна знайти вельми оригінальну назву тодішнього Першотравня – «робітнича Пасха». Але і на Сході України впродовж 1890-х років якось устаканилося з регулярним конспіративним відзначенням «робітничої Пасхи», тим більше, що після Великодня традиційно народ гуляв цілий тиждень. А з 1905 року, відколи в Російській імперії влада змушена була дозволити елементарні політичні свободи, Перше травня можна було відзначати більш-менш легально. Хоча і під наглядом поліції.
Після падіння самодержавства навесні 1917 року вперше у Російській державі Перше травня святкувалося відкрито, вільно. На українських теренах активно відзначали пролетарське свято під червоними і жовто-блакитними прапорами українські соціалістичні партії, зорганізовані навколо Центральної Ради. Поряд із соціальними вони висунули й національні гасла, які користувалися активною підтримкою трудящого люду (цю підтримку потім, восени того ж року, довели вибори до Установчих Зборів, на яких більшість голосів в округах на території України здобули саме ці соціалістичні партії). А от далі свято узурпували більшовики.
Більшовицький «червоний день календаря»
Партія більшовиків здобула владу, маючи в програмі 8-годинний робочий день, ліквідацію всіх форм примусової праці, захист прав жінок і дітей від надмірної трудової експлуатації. Проте вже 1918 року нова влада на контрольованій нею території впровадила трудову повинність у містах та реквізицію збіжжя у селян. 1920 року другий персонаж у більшовицькому керівництві Лев Троцький став формувати трудові армії (передусім у Донбасі), теоретик же партії Ніколай Бухарін оголосив примусову праця обов’язковою умовою переходу до комунізму, а масові розстріли – найбільш ефективною формою впровадження трудової дисципліни. Ульянов-Ленін, у свою чергу, схвалив як теорію, так і практику Троцького та Бухаріна.
Далі на десятиліття у вихованні радянських трудящих була пауза, себто НЕП. А далі понеслося: колективізація, скасування паспортів для колгоспників, заборона робітникам та службовцям зі своєї волі переходити з підприємства на підприємство, майже військова форма мобілізації так званих «трудових резервів», тобто підлітків, на виробничу працю, продовження обов’язкового робочого дня за 8 годин і так далі. Для того ж, щоб усе це прикрити якоюсь благопристойною з погляду ідеології запоною, були оголошені всезагальне соціалістичне змагання, рух стахановців тощо. Передовикам щедро роздавали перехідні червоні прапори, і значно більш скупо – матеріальні винагороди (значну частину яких потім держава забирала назад у вигляді різноманітних позик, підписка на які була обов’язковою).
Усе це супроводжувалося профанацією відзначення Першотравня. Справді: день цей був задуманий як символ боротьби найманих працівників за свої права проти всіх, хто ці права утискував. У радянський час все змінилося: на першотравневих маніфестаціях їхні учасники демонстрували класову солідарність не зі своїми товаришами, а з «гнобленим пролетаріатом Заходу» і засвідчували свою повну лояльність до влади. Бо ж влада – «плоть від плоті народу». Бо ж політбюро – це «кращі представники трудових класів». А ви сумніваєтесь? Невже? Товаришу чекіст, тут оцей громадянин сумнівається!..
«У день 1 Травня радянський народ підбиває чудові підсумки пройденого шляху, кличе трудящих на виконання історичних рішень XVIII партійного з’їзду, до нових перемог соціалістичного будівництва. Радянським людям – робітникам, колгоспникам, інтелігенції, людям науки, службовцям – треба працювати ще краще, ще продуктивніше, рівняючись на передовиків праці. Більше вугілля, металу, нафти, більше літаків, танків, гармат, набоїв, більше паровозів, вагонів, верстатів, автомобілів, більше товарів усіх галузей промисловості, більше хліба й інших продуктів сільського господарства! Наша країна, вірна політиці миру, повинна стати ще більш могутньою і непереможною. Наша країна, яка живе в капіталістичному оточенні, повинна мати наймогутнішу армію, що стоятиме на сторожі будівництва комунізму. У день 1 Травня, згуртовані під великим, непереможним прапором Маркса-Енґельса-Леніна-Сталіна, народи Радянського Союзу впевнено йдуть до комунізму!» (із «Історико-революційного календаря на 1941 рік»).
Соціальне змагання й перехідні золоті прапори
Після приходу 1933 року в Німеччині до влади Націонал-соціалістичної робітничої партії всі профспілки, до того незалежні, були розформовані, а на їхньому місці постав Німецький робітничий фронт (DAF). Це відбулося у межах загальних процесів уніфікації і консолідації німецького життя під проводом нацистів і було сприйняте позитивно основною масою населення, виснаженою перманентною економічною кризою і гострими політичними «розбірками». Нова організація одразу зосередилася на оголошеному Геббельсом «генеральному наступі на безробіття”». З іншого боку, керівник DAF Роберт Лей, призначений на відповідальну посаду особисто Гітлером, не рвався поставити непрохідний бар’єр між колишніми профспілками і Фронтом. Це відчувалося у символіці: як і раніше, відзначалося 1 Травня (воно стало державним святом, чого не змогли домогтися перед тим соціал-демократи), радісно майоріли червоні прапори, а емблемою DAF став молот і зубчасте колесо.
У межах політики боротьби з інфляцією зарплати у Німеччині з 1933 року були практично «заморожені», так само, як і ціни на основні товари. Проте з ініціативи DAF 5 грудня 1933 року був виданий урядовий указ, за яким зарплати, менші за 183 марки, звільнялися від податків. Середня зарплата у Німеччині тоді становила 170 марок, тож де-факто зарплати більшості німців були підвищені.
Головний вплив нацистської ідеології на робітників здійснювався через розвиток мережі соціальних заходів, спрямованих на поліпшення життя найманих працівників й осіб донедавна «вільних» професій, які також ставали членами DAF. Одним із напрямів цієї діяльності стала програма DAF «Краса праці», складовими якої були естетизація процесу праці та культурна освіта трудящих.
Важливим чинником економічного піднесення Лей вважав змагання між робітниками. Професійне змагання, головним чином серед молоді, розгорнулося з 1934 року. А з 1936 року організовано змагання за звання «зразкове націонал-соціалістичне підприємство» і за перехідні золоті прапори. Ці прапори переможцям у соціальному змаганні щороку на 1 Травня вручав сам Адольф Гітлер. 1937 року у змаганнях за фахом під гаслом «Дорогу найбільш здібним і працьовитим» узяли участь майже 2 мільйони працівників.
І що цікаво: на відміну від СРСР, де пролетаріат злидарював гірше, ніж за царських часів, у тодішній Німеччині життєвий рівень середньої людини став найвищим у Європі. Все б наче й нічого, якби не Бухенвальд, не расові Нюрнберзькі закони, не «кришталева ніч», не знищення демократичних свобод і не невпинна підготовка до Другої світової війни. Наввипередки з Радянським Союзом.
Денацифікація Першотравня проведена. Час за декомунізацією?
У повоєнній Німеччині та Австрії (яка також входила до складу «Третього Райху») Першотравень пройшов своєрідну процедуру денацифікації і був – тепер уже як День праці – повернутий як до своїх витоків, так і до реальностей сьогодення. Навколо цього свята виробилася ціла низка традицій як на рівні великих профспілок, так і на рівні дворів і кварталів, де мешкають переважно робітники.
У тій чи іншій формі 1 Травня відзначають нині приблизно у 70 країнах, передусім там, де існує сильний профспілковий рух. А от на пострадянських теренах це свято залишилося не просто державним, а більшовицьким за своїм духом. Декомунізація тут, за винятком хіба що держав Балтії та Грузії, не перейдена...
В Україні Першотравень став предметом політичної кон’юнктури. Його відзначають комуністи, соціалісти звичайні та прогресивні, ще якісь дрібні партійки – під портретами Сталіна, який цілеспрямовано знищував права трудящих разом із мільйонами цих трудящих. На початку 2000-х у святкуванні брали участь й інші політичні сили (передусім, Партія регіонів та «Наша Україна»), але це радше були симптоми передвиборних перегонів, ніж принципова настанова. Але так чи інакше, йдеться про, так би мовити, напівмасові акції, які по всій країні збирають ледь чи кілька десятків тисяч учасників.
А як же Федерація профспілок України з її номінальними 17,7 мільйонами членів, як інші профспілкові об’єднання, чиїм днем і мусив би бути Першотравень? Тут теж не густо: якісь формальні акції з гучними промовами, і не більше.
Схоже, що, долаючи спадщину радянського минулого, українські демократи де-факто вирішили не відновлювати справжній зміст 1 Травня, а просто забути це свято. А чи не даремно? Адже наймані працівники зі своїми інтересами – це десятки мільйонів людей, а в ситуації, коли їхні права часто-густо залишаються тільки на папері, солідарність у боротьбі за ці права – велика сила. Тож питання, чи хтось – передусім із незалежних профспілок – спробує відродити традиції давніх українських борців за права трудящих є відкритим.
Сергій Грабовський
|
